Вірджинія Вулф - Місіс Делловей, Вірджинія Вулф

своїм покоївкам: «Сьогодні я одягну те й те», — тоді ж бо як Еллі Гендерсон мусила сама набігатися по крамницях, он купила пів дюжини рожевих квітів, а свою стару чорну сукню прикрила шаллю. В останню мить прийшло запрошення на Кларисин прийом. Мала недобре передчуття. Ніби знала, що Кларисі дуже не хочеться запрошувати її на цьогорічний прийом.

А чого це їй має хотітися? Жодної причини, ну, хіба що вони завжди зналися. Так, вони — кузини, але що з того, їхні шляхи вже давно розійшлися, Клариса мала страшенну популярність. А для неї піти на прийом — справжня подія. Так приємно подивитися на гарно вбраних людей. Невже це Елізабет; як вона подорослішала, із такою модною зачіскою, у рожевій сукні. А їй ще й вісімнадцяти нема. Дуже, ну дуже мила. Видно, для дівчат уже не заведено вбиратися в біле, коли вони вперше ідуть на прийом. (Треба добре все запам’ятати, аби розповісти Едіт.) Дівчата носили тепер прямі сукні, які щільно їх облягали, а спідниці — значно вищі за щиколотки. Щось і не дуже їм пасує, думала вона.

Зі своїм слабким зором Еллі Гендерсон трохи аж витягнула шию і не дуже тим переймалася, що не має з ким поговорити (вона майже нікого не знала), бо цікаво навіть лишень подивитися на людей, переважно на політиків, Річардових друзів, але саме Річард Делловей додумався, що не гарно залишати бідолашну Еллі на самоті впродовж усього вечора.

— Як життя, Еллі, у сучасному світі? — сказав він привітним голосом, тож Еллі Гендерсон розтривожилася, розчервонілася, була дуже зворушена, що він підійшов до неї і заговорив, сказала, що багато хто, схоже, більше потерпає від спеки, ніж від холоду.

— Авжеж, — сказав Річард Делловей. — Таки так.

А що тут іще скажеш?

— Привіт, Річарде, — мовив хтось, беручи його під руку, о Господи, це ж бо Пітер, той самий Пітер Волш. Він дуже радий його бачити — просто страшенно радий його бачити! Нітрохи не змінився. І вони пішли собі разом, перетнули залу, поплескуючи один одного по плечу, буцімто довго не бачилися, думала Еллі Гендерсон, спостерігаючи за ними, аякже, вона вже десь бачила того чоловіка. Високий, середнього віку, із досить гарними очима, темним волоссям, в окулярах, нагадує Джона Бероуза. Едіт має його знати.

Знову напнулася фіранка з летючими райськими птахами. І Клариса побачила — вона побачила, як Ральф Лайен відбив ту фіранку назад і продовжував говорити. Отже, ще не провал! Може, усе ще буде добре. Усе тільки починається. Усе тільки набирає обертів. Але тримається все на волосинці. Поки що треба стояти тут і нікуди не рухатися. Здається, сходяться.

— Полковник і місіс Ґеррод… Містер Г’ю Вітбред… Містер Баулі… Місіс Гілбері… Леді Мері Медокс… Містер Квін… — інтонував Вілкінс. Вона перекидалася буквально кількома словами з кожним гостем, і вони йшли в кімнати; у щось же вони йшли, не в порожнечу ж, адже Ральф Лаєн все-таки рукою відбив назад ту фіранку.

Але це коштувало їй надто багато зусиль. Не відчувала ніякого задоволення. Ніби була кимось іншим, хто там собі стояв і стояв; будь-хто зміг би так; але оцим будь-ким вона навіть захоплювалася, просто не могла не відчувати, що саме вона, а не хтось інший доклав до всього своїх рук, а її пост нагорі сходів засвідчував про певну підсумкову стадію: на цьому посту вона відчувала себе — хоча дивно, навіть забула, як уже й виглядає, — відчувала себе віхою, поставленою нагорі власних сходів. Щоразу, коли влаштовувала прийом, мала те дивне відчуття, ніби вона — вже й не вона, та й усі решта були певною мірою не до кінця справжніми, зате значно справжнішими в іншому сенсі. Усе це, думала вона, почасти з огляду на їхній одяг, а почасти через їхню вирваність зі своєї щоденності та через незвичне зовнішнє тло; можна було казати речі, яких деінде в іншому місці ніколи не скажеш, себто речі, яких просто не наважишся сказати, бо можна заглибоко копнути. Але не їй, поки що не їй.

— Дуже рада вас бачити! — сказала вона. Любий старий сер Гаррі! Він тут усіх знав.

А найдивнішим було відчуття, яке ні на мить не полишало її, коли ось так, одне за одним, вони підіймалися сходами, місіс Маунт і Селія, Герберт Ейнсті, місіс Дейкерс — о, і леді Брутн!

— Як добре, що ви прийшли! — сказала вона і то дуже щиро, дивовижним було відчуття, коли отак стоїш, а повз тебе вони йдуть і йдуть, дехто досить старий, дехто…

Яке прізвище? Леді Россетер? Але що за леді Россетер?

— Кларисо! — так, саме той голос! Це ж бо Саллі Сітон! Саллі Сітон! Після стількох років! З’являлася, ніби з туману. Але виглядала вона зовсім не як та Саллі Сітон, коли Клариса обхоплювала грілку і думала: вона під цим дахом, вона під цим дахом! Зовсім не так!

Наввипередки одна перед іншою, збентежено, сміючись, посипали вони словами — проїздом у Лондоні; почула від Клари Гейдон; думаю, треба провідати! Тож і всунулась — без запрошення…

А грілку можна спокійно поставити долі. Осяйність уже її покинула. Але як чудово її знову бачити, старшою, щасливішою, уже не такою гарною. Розцілувалися — спочатку в одну щоку, потім у другу, біля дверей вітальні, тож Клариса з рукою Саллі у своїй руці обернулася й побачила повні гостей кімнати, почула шум голосів, побачила канделябри, фіранки, що гойдалися, і троянди, подаровані Річардом.

— Маю п’ять здоровезних синів, — сказала Саллі.

Вона не позбулася свого найпростішого егоїзму, найвідвертішого бажання, аби про неї завжди були високої думки, і Клариса впізнала в цьому колишню Саллі.

— Аж не віриться! — вигукнула вона й засвітилася задоволенням при згадці про минуле.

Але, на жаль, Вілкінс; вона потрібна Вілкінсу; Вілкінс, додавши своєму голосу владності, ніби виносив догану всьому товариству, а господині дорікав за легковажність, вимовив тільки одне слово.

— Прем’єр-міністр, — сказав Пітер Волш.

«Прем’єр-міністр? Та невже?» — дивувалася Еллі Гендерсон. Ох, і буде що розповісти Едіт!

Ну, із нього не посмієшся. Звичайний на вигляд. Міг би стояти за прилавком і продавати сухарики — бідолаха, увесь у золотому мереживі. Але якщо по совісті, то почесні кола перед гостями, спочатку з Кларисою, потім у супроводі Річарда йому навіть дуже вдалися. Тримався як важлива персона. Було навіть дуже цікаво за всім цим спостерігати. Бо ніхто на нього не дивився. Усі продовжували говорити, хоча цілком зрозуміло, що всі знали й відчували аж до самих кісток, що повз них ступає велич; символ