Вірджинія Вулф - Місіс Делловей, Вірджинія Вулф

лосось, місіс Вокер добре знала, як завжди, не зовсім вдається, бо вона найбільше переживає за пудинг, тому лосось залишає на Дженні; от лосось і не вдається. Якась дама зі світлим волоссям і вся в срібних прикрасах запитала, переповідала Люсі, коли подавали антре; «Невже це ви самі приготували вдома?». Але якраз лосось і непокоїв місіс Вокер, поки вона обертала тарілками, збільшувала й зменшувала вогонь на плиті; аж тут долинув регіт з їдальні, хтось щось говорить, і знову регіт — джентльмени забавлялися, тоді ж бо як дами вже підійнялися.

— Токайське, — сказала Люсі, вбігаючи. Містер Делловей послав за токайським до імператорських пивниць, за найліпшим королівським токайським.

Кухнею пронесли вино. Через плече Люсі встигла кинути оком і помітити, що міс Елізабет дуже гарненька, не могла відвести від неї очей; і в дуже гарній рожевій сукні, із намистом, яке подарував їй містер Делловей. А Дженні хай не забуває про песика, того фокстер’єрчика міс Елізабет, бо він кусається і його замкнули нагорі, тож міс Елізабет переймається, а раптом йому чогось хочеться. Нехай Дженні не забуває про песика. Але Дженні навіть не збиралася йти до песика, коли стільки всюди людей. До парадних дверей під’їхало ще одне авто! Он дзвінок, а джентльмени досі в їдальні, п’ють токайське!

Уже пішли, перші пішли, а тепер вони прибуватимуть усе швидше і швидше, так, що місіс Паркінсон (найнята на прийом) залишала двері зали привідчиненими, і зала повнилась джентльменами, які чекали (вони саме стояли в очікуванні, пригладжували волосся), поки їхні дами знімуть накидки в кімнаті біля дверей, де їм дуже ввічливо допомагала місіс Барнет, яка прослужила в домі понад сорок років, вона приїжджала щоліта, ще дівчатками пам’ятала теперішніх матерів, віталася дуже скромно, проте зі всіма за руку, казала кожній дамі «міледі» з великим пошанівком і весело поглядала на юних панянок, дуже тактовно допомагала леді Лавджой, у якої трапилося щось зі спідньою спідницею. І вони, себто леді Лавджой з міс Еліс, не могли не відчути, як їм надають невеличкі привілеї щодо гребінця і щітки тільки тому, що вони знають місіс Барнет — «тридцять років, міледі», додавала місіс Барнет. Леді Лавджой зауважила, що раніше молоді дівчата не рум’янилися, ну, коли вона приїжджала в Бортон. А міс Еліс і не потрібно рум’янитися, сказала місіс Барнет, любо на неї глянувши. Місіс Барнет, було, сидить у гардеробній, погладжує хутра, рівненько складає іспанські шалі, прибирає на туалетному столику і вже достеменно знає, незважаючи на хутра й багаті візерунки, хто з них справжня леді, а хто ні.

— Дуже приємна особа, — казала леді Лавджой, підіймаючись сходами, — Кларисина няня.

Ураз леді Лавджой набрала манірного вигляду.

— Леді і міс Лавджой, — сказала вона містеру Вілкінсу (його найняли для прийому). У нього дуже гарно виходило, коли він схилявся й випрямлявся, схилявся й випрямлявся, а тоді оголошував із довершеною безсторонністю: «Леді і міс Лавджой… сер Джон і леді Нідем… міс Велд… містер Волш». Він тримався чудово; його сімейне життя, мабуть, бездоганне, за винятком того, що дуже вже не вірилося, що отакий джентльмен із зеленкуватими губами і гладко виголеними щоками зміг би припуститися помилки й надбати собі незручність у вигляді дітей.

— Дуже рада вас бачити! — сказала Клариса. Вона всім так казала. Дуже рада вас бачити! Мала не найкращий вигляд — якась нестримана, нещира. Було великою помилкою прийти сюди. Треба було залишитися вдома читати свою книжку, думав Пітер Волш, чи піти в мюзик-хол; треба було залишитися вдома, бо він тут нікого не знав.

Боже мій, це ж бо провал, повний провал, Клариса відчула це аж до самих кісток одразу після того, як старий лорд Лексем, стоячи перед нею, почав вибачатися за свою дружину, яка застудилася на прийомі в саду Букінгемського палацу. Також краєм ока вона бачила Пітера, якого аж розпирало від критики там, у його кутку. А й справді, навіщо їй усе це? Навіщо долати ці вершини, а тоді стояти охопленою вогнем? Він однаково її випалить! Випалить дотла! Та ліпше будь-що, ліпше помахати смолоскипом і жбурнути ним об землю, ніж зійти нанівець, знітитися, як он та Еллі Гендерсон! Аж дивно, що Пітер тільки з’явився і вже викликав у неї такий стан. Просто змусив подивитися на себе збоку, вона ж бо явно переграє. Якесь ідіотство та й годі. Але чого він сюди прийшов, лишень би відвести душу в критиканстві? Чому він завжди щось ганить, але ніколи нічого сам не робить? Чому б і йому не спробувати втнути якусь штуку? Уже зрушив з місця, треба з ним поговорити. Але жодної вільної хвилини. Ось яке воно, життя — приниження і самозречення. А тим часом лорд Лексем казав, що його дружина не схотіла одягти хутра на прийом у саду, бо «ви, жінки, дорогенька, одного поля ягоди», а леді Лексем уже, мабуть, щонайменше сімдесят п’ять! Аж любо було глянути, як вони милуються одне одним, оця пара літніх людей. Вона любила старого Лексема. І переконувала себе, що її прийом таки має значення; дуже переймалася, що все пішло якось не так, як треба, усе було ніяким. Та хоч би щось сталося, хоч би якийсь вибух емоцій чи що, тільки б не ходили вони безцільно й не стояли купками в кутках, як он та Еллі Гендерсон, що не зволить навіть випростатися.

Злегка надулася жовта фіранка з усіма райськими птахами, і здалося, що в кімнаті залопотіли пташині крила, а тоді знову все стало на свої місця (відчинені вікна). Протяг, мабуть? — подумала Еллі Гендерсон. Вона була схильна до простуди. Але то нічого, що вона завтра шморгатиме носом; а он дівчата — із голими плечима, вона думала про дівчат, вона завжди думала про інших, бо так привчив її старий батько, інвалід, вікарій у Бортоні, нині вже покійний; а застуда ніколи не чіпалася її грудей, ніколи. Так, переживала вона за дівчат, за юних дівчат з голими плечима, бо сама вона завжди була таким собі віхтем, із поріділим волоссям і марним профілем; але тепер, коли їй минуло п’ятдесят, крізь неї починав просвічувати м’який промінь, щось очистилось як нагорода за роки самозречення, але знову затьмарилось через її постійну тривожну поштивність, її панічний страх через дохід у триста фунтів на рік і безпорадність (не могла заробити навіть пенні), тому поводилася вона дуже полохливо, усе менше до снаги їй було обертатися серед добре одягнених людей, які робили це щовечора, бо їм було досить сказати