Зигмунт Мілошевський - Безцінний

— Я хотів би це завершити.

— Але ми не хотіли б. Ти спаскудив справу в Європі, спаскудив справу тут. Двічі тебе пошив у дурні якийсь командосина, другого разу ти мало не загинув. Рекомендую відпочинок, відпустку, реабілітацію в якомусь сонячному місці.

— Наполягаю.

— Їдь додому, Мартіне. Де б він у тебе не був. Повір мені, це добра порада.

Гермод зрозумів: американці вирішили, що самі все закінчать і вишлють свою кавалерію. А це не було доброю новиною для шукачів Рафаеля. Хірургічна точність у розумінні американської армії означала качків з кулеметами, що розкидають гранати так само охоче, як малі дівчатка пелюстки троянд на католицькій процесії.

— Твоя правда, — збрехав він. — Відпустка й заслужена пенсія. Тут безпечно?

Сивуватий чоловік кивнув головою на знак того, що в приміщенні, у якому вони перебувають, немає підслуховувальної апаратури.

— Як старому знайомому. Ти знаєш наше CV. Політика, велика промисловість, Близький Схід. Усе зрозуміло. А це? Любителі з провінції, захоплені якимось старим мотлохом, вартим, по суті, дрібних грошей. Що це?

Сивуватий чоловік зітхнув.

— Ти знаєш, що я не можу нічого сказати, Мартіне. Але, як старому знайомому, скажу, що трапляється старий мотлох, іноді справді старий, поява якого була б для національної безпеки більшою загрозою, ніж атомні бомби в інтернет-магазинах. Розумієш?

Гермод кивнув головою. Звісно, розумів. Зброя — це трупи, кілька трупів більше не робить великої різниці. Адже добра пропаганда з одного трупа може зробити привід для війни, а з тисячі — нещасний випадок, який нічого не значить.

Проте знання, знання — це влада.

2

Вона не любила села, але була закохана в цей дім. Традиційний, солідний, без будь-яких фантазій, великих засклених просторів, напівкруглих веранд чи декоративних балконів на опуклих колонах. Прекрасний у своїй простоті дім з дитячого малюнка. Кам’яний підмурівок, моноліт з червоної цегли з елементами з темного дерева, пофарбовані у зелене дерев’яні частини дверей і вікон. Усе це було прикрите похилим дахом з трохи замшілою черепицею, з якого виступали еркерні вікна кімнат на другому поверсі й два димарі: один від печі у вітальні, другий від каміна з просторого кабінету, священного місця Кароля Бознанського. Єдиним архітектурним відхиленням була велика тераса, на яку можна було вийти зі спальні на другому поверсі.

Боролася з собою, як тільки могла, але марно. Ще коли їхала через вишневий сад, що розлігся між ворітьми й будинком, бачила лише цю спальню. Велике вікно, що вело на терасу, і менше — з видом на поля з боку Тарчина. Натуральний білий шерехатий тиньк, що контрастував із залишеними нагорі мореними сірими бантинами[59]. Звичайне соснове ліжко, лляна постіль. І кольорові плями обабіч — нагромаджені на двох нічних столиках альбоми з художніми репродукціями, нотатники, романи з візитівками замість закладок. Завжди декілька. Один серйозний, який Кароль мав прочитати, але йому не хотілося. Один польський непотріб без початку й кінця, який всунув йому хтось із знайомих письменників. І якийсь американський бестселер. Йому вдавалося згаяти ніч і потім переносити зустрічі тільки тому, що не міг відірватися від Лі Чайлда або Джеффрі Дівера.

Дотик льону, темрява, легко розсіяна світлом нічника, шелест перегорнутих сторінок, запах мокрих мазовецьких лугів улітку й палаючих дров у печі взимку. Тепло від тіла, що метушиться поруч. Чому саме в них не вийшло? Що за нонсенс, чому тоді не змогли домовитися, думала вона.

Таксі зупинилося, і всі вийшли перед будинком Кароля.

— Що, кицю? — Підморгнув їй, вовтузячись із замком. — Оживають спогади?

Миттю пригадала собі, чому вони тоді не домовилися. Пригадала з усіма подробицями.

За годину по тому сиділи в кабінеті Кароля на корбюз’єрівських класичних чорних диванах і кріслах у формі кубиків, що складалися з обшитих шкірою подушок, утиснутих у хромовану раму. Не захоплювалася міжвоєнним дизайном, усі ці баухаузи краще виглядали, ніж функціонували. Підібгала ноги і втиснулася в куток дивана, зігріваючи в долонях келих червоного вина. У каміні палахкотів вогонь, але все одно було холодно. З жалем подумала, що це не резиденція Ричмонда, яку можна розігріти заздалегідь. Резиденція Ричмонда… Від спогаду про недавню пригоду її почало нудити.

Від подій у Нью-Рошелл минуло вже тридцять шість годин. За цей час вони встигли оглянути себе (ті, хто цього потребував), розшукати одне одного й евакуюватися зі Штатів нічним рейсом разом із міністром закордонних справ, відвідати прем’єра, дозволити принизити себе і втекти з Варшави до маєтку Кароля під Мщоновим, щоб зібратися з думками й вирішити, чи це кінець, чи, може, все ж таки ні.

Тепер сиділи мовчки зі склянками й келишками в долонях, вигляд мали кепський. Навіть якби хотіли забути про загрозу, то перев’язана голова Лізи, яка сама себе оскальпувала, аж надто добре нагадувала, що були на волосину від смерті.

Допила вино і простягла руку в бік Кароля, який щедро долив їй чудового, хай і з ароматом сільського подвір’я, органічного корб’єра. Напій пасував господареві.

— Можеш зараз пояснити, звідки ти знаєш, що це фальшивка? — Анатоль звернувся до неї дуже приязно. — Я не хочу сваритися. — Він підняв руки, наче захищаючись. — Просто нам усім цікаво.

Кароль хмикнув і підняв келих до неї.

— За гострий язичок!

Вона зітхнула. Фактично, на зустрічі у прем’єра в неї здали нерви. З аеропорту на кількох лімузинах поїхали на виклик на Уяздовські Алеї, де в «кубику» уже чекав на них прем’єр. Той самий молодий солдат стояв на вході, так само попросив роззутись, і це не було добрим початком. Сказала, що відмовляється — головним чином тому, що мала взуття на ногах уже двадцять годин — і що роззується тільки тоді, коли побачить прем’єра босим. Через п’ять хвилин перепалки з’явився розлючений прем’єр. Солдатові, який доводив, що існують правила, сказав, що він сам їх підписував і щоб він зважав, бо його можуть перевести в охорону політиків коаліційної партії і він пізнає усі польські сараї швидше, ніж йому здається.

Солдат замовк і про всяк випадок віддав честь.

У «кубику» вже чекав генерал Ґаґатек з Агентства розвідки. Представника міністерства культури, на щастя, не було, мабуть, глитав тартики на якомусь симпозіумі на тему вартісності вартостей, профінансованому з коштів для бібліотек та будинків культури. Перебіг розмови був приблизно такий.

Прем’єр: Чи ви зовсім подуріли? Ви мали вкрасти шматок дошки, а не бавитися в стрілянину під Нью-Йорком. Якщо американці зчинять із цього ґвалт, то повертайтеся до Штатів, щоб там відсидіти своє. Щоб не казали, що не застерігав.

Лоренц: Не ми почали. Зрештою, тільки майор Ґмітрук