Зигмунт Мілошевський - Безцінний

запитати прямо, боялися почути жахливу історію про зґвалтовану матір чи молодшу сестру.

А Дінґ не поспішав з роз’ясненнями. Бо ніхто не ґвалтував його матір (хоча те, як до неї ставився батько, в багатьох країнах могло бути класифіковане саме так) і жодну з чотирьох сестер. Це він однієї суботи разом із Джессі та Вальтером після посиденьок у барі підчепив Люсі, зовсім не безневинне дитятко, яка ще тиждень тому спала з Джессі, аж поки не набридло, а до того брала в рот частіше, ніж тамтешні матері цілували своїх дітей на добраніч.

Була п’яна і ледве трималася на ногах. Фактично дражнила їх і насміхалась, що троє онаністів вирішили полегшити собі життя й стали педиками.

Але все одно не повинні були цього робити. Джессі був розлючений і хотів її покарати. Вальтер був ідіотом, якого це забавляло. А він не зміг відмовитися.

Найгірший вчинок у його житті.

Потім вони пішли геть, вона лишилася, сиділа на дошці під огорожею стоянки житлових трейлерів і тихо плакала. Залишився, але соромився підійти до неї. Сів по той бік огорожі, аби про всяк випадок її постерегти. Якщо раптом засне чи знепритомніє, або якщо (от же ж!) хтось її зачепить. Збирався йти за нею на певній відстані, якби вона вирішила повернутися додому.

Але вона не пішла, не заснула і не знепритомніла. Сиділа й безперестанку плакала протягом п’яти годин. За ці п’ять годин Дінґ Чавес перестав бути хлопцем і став чоловіком, який багато довідався про світ і про жінок. І якого жахливий учинок сформував на решту життя. Коли одружувався, коли в нього народилися діти, коли отримав Пурпурне Серце[58] за службу в Іраку, коли купили будинок у Нью-Джерсі — у найпрекрасніші хвилини свого життя постійно чув у голові монотонний плач. І чекав моменту, коли зможе спокутувати свій страшний гріх.

Тому, коли побачив заплакану білявку, що продиралася крізь кущі, забув про всі накази, які цілий день вбивали йому в голову. Мали сидіти тихо і не втручатися, що б не відбувалося і що б не побачили.

Відіпхнув напарника, який намагався його зупинити, зняв із запобіжника свій МК-23 і побіг за жінкою.

32

Напевно, саме в такі хвилини все життя пролітає перед очима.

Докторка Зоф’я Лоренц подумала тільки, що шкода, що перед від’їздом не побачилася з батьками. Ніхто не повинен переживати своїх дітей, навіть таких, які за останні чотири роки не знайшли часу, щоб відвідати матір і батька в Перемишлі. Їй стало шкода більше їх, ніж себе.

Була впевнена, що це її остання думка.

Гермод не грався в жодні перемовини, прицілився з серйозним виразом обличчя.

— Стій! — пролунав, зриваючись від емоцій, голос біля Зоф’ї.

За три метри від них у позиції для стрільби стояв Домінґо Чавес. Ноги широко розставлені, легко зігнуті в колінах, права рука з пістолетом випростана й піднята до рівня очей, ліва підтримувала її біля долоні, щоб забезпечити стабільність і влучність. Відчула себе врятованою.

Гермод застрелив латиноса без вагань. Зовсім просто. Повернув руку, двічі натиснув на спуск, кулі одна за одною влучили в череп охоронця. Його тіло ще не встигло долетіти до землі, коли Гермод знову прицілився в її бік. Пролунав постріл.

Зоф’я Лоренц заплющила очі, чекаючи на удар, який відкине її на кузов машини, приготувалася до болю, холоду та смерті.

Нічого такого не сталося. Натомість її товариш по перельоту, що стояв перед нею, люто закричав.

Обережно розплющила очі. Джаспер Леонг корчився у пароксизмі болю, пістолет упав на землю, рука була розтрощена, з неї дедалі рясніше цебеніла кров, утворюючи довкола темну блискучу калюжу.

Глянула вбік. Анатоль сидів за кермом свого Шевроле, руку з пістолетом спирав на край дверцят. Вистрелив іще двічі, але суперник, незважаючи на рану, кинувся укосом вниз і зник з очей.

Не чекала на запрошення. Заскочила до машини, і за мить вони вже їхали автострадою 1-95 в бік Нью-Гейвена.

Частина III

Колекція

Розділ четвертий

Архіпелаг

1

Байдуже подивився на перебинтовану руку, тепер трипалу, і подумав, що, можливо, вже час піти на пенсію. Випущена Анатолем Ґмітруком куля влучила точнісінько між суглобами вказівного пальця (що лежав на спусковому гачку) і середнього (що обіймав руків’я пістолета) у тому місці, де пальці сполучаються з п’ястком. Вдарила у вразливе поєднання кістки, хрящів і зв’язок зі швидкістю майже тисяча кілометрів за годину, не так ранячи, як руйнуючи цю частину тіла й фактично відриваючи два пальці. Був свідком багатьох смертей, сам не раз був поранений, але, побачивши понівечену власну праву руку, тобто друге після мозку знаряддя праці, Гермод відчув, як млість підступає до горла.

Пальців, звісно, врятувати не вдалося.

Сивуватий чоловік у простому костюмі, що сидів по той бік столу, був одним із тих, хто знав Гермода раніше. У часи, коли він мав інше обличчя, інші очі, іншу професію й інше життя. Його тоді знало багато людей, але лише кільком було відомо, що той чоловік і Гермод — це одна й та сама особа. Сивуватий чоловік був одним із них. Більше того, в давні часи вони були друзями, якщо дружба в цих колах взагалі можлива.

Сивуватий чоловік мав звичайне ім’я і був утіленням американської чиновницької буденності, у Вашингтоні таких, як він, тисячі. Навіть його функція старшого аналітика у Міністерстві оборони була така звичайна, що ні на кого не справляла враження, не міг же він сказати, що впродовж двадцяти років був буфером і зв’язковим між усім тим, що було легальним, і тим, що нелегальне? Що так само, як інші керують корпусами, бригадами й полками, так і він має під собою найманців, кілерів і звичайних бандитів? У найкращому разі назвали б його патологічним брехуном.

— Старієш, Мартіне, — промовив він. — Думав про вихід на пенсію?

— Що тепер?

— Передусім кладемо документи на полицю.

Гермод знав, що це означає. Знав американців, їм вдавалося за півгодини зачистити сліди після кожної операції так, що залишалася лише тоненька папка в сейфі на дні якогось бункера. Зникнуть контакти, комунікаційні канали, телефони, адреси на серверах і рахунки, з яких здійснювалися перекази. Роки діяльності в умовах демократії, коли будь-який журналюга чи конгресмен міг копирсатися в їхніх починаннях, навчили американців того, що він називав «бюрократичним напалмом». Один сигнал — і запускалися механізми, фахівцям вдавалося стерти кожен слід за час, який знадобився б таксі на дорогу від Капітолія