Йорн Лієр Хорст - Одержимий злом

пласким дахом, яка впиралася однією стіною у видовбану вибухівкою скелю. Узбіччя непримітної дороги й гравійний майданчик перед нею поросли бур’янами.

Повнопривідний «субару» стояв навскоси перед брамою. З авта вийшов Мідтун. Колишній ленсман відростив чимале барило, запустив густу бороду — змінився відтоді, коли вони бачилися востаннє.

Усі троє привіталися за руку.

— Є новини про зниклу дівчину? — запитав Мідтун.

— Вона — наша колега, полісменка, — відповів Вістінґ і коротко розказав, що трапилося.

— Хоч якийсь слід? — стурбовано допитувався Мідтун.

Вістінґ похитав головою.

— Нічого… Намагалися відстежити її мобільний, але він вимкнений з учорашнього вечора приблизно в той час і на тому місці, де сталося викрадення.

Гаммер рушив до старого ангару.

— Хто власник? — запитав він.

— Давній знайомий. Петер Гауґланн. Мав тут автомайстерню, але закрив її п’ять років тому, саме напередодні моєї відставки. Ми впіймали його з краденими автомобілями. Відтоді так і стоїть увпорожні. Десь два роки тому він знову потрапив у наше поле зору. Зберігав 80 000 літрів контрабандного спирту. Зараз сидить.

Вони підійшли до сірої будівлі. Вікна обох стулок в’їзної брами були тоновані зсередини.

— Замкнено. Неможливо зазирнути, — пояснив Мідтун.

— Увійти якось можна?

Голдґер Мідтун кивнув.

— Був тут один випадок, поки майстерня ще працювала. Кілька підлітків залізли через вікно кухонної комірчини з тильного боку. Посвердлили дірку в рамі зверху, запхали сталевий дріт і підчепили шпінгалет. Я вже оглянув те вікно. Дірка збереглася.

Вістінґ з Гаммером рушили в обхід будівлі. Шибки не тоновані. У приміщенні стояв стіл з шістьма стільцями, виставленими догори ніжками. Під стіною — кухонний столик з кавоваркою. У кутку — холодильник.

Дірка була настільки широка, що туди входила кулькова ручка. Обривки ущільнювача й один дерев’яний дюбель валялися на землі. Очевидно, дюбелем заткнули дірку. Мабуть, ленсман, який прибув на місце раніше за поліцейських, виколупав його.

— Ось, прихопив з собою, — сказав він, показуючи сталевий дріт з петлею на кінці.

Гаммер усміхнувся.

— Ліпше я це зроблю, — запропонував Мідтун. — Щоб ви потім не мали неприємностей.

Він пропхав дріт у дірку, опустив його з внутрішнього боку вікна. З другої спроби зумів зачепити шпінгалет, потягнув дріт. Вікно відхилилося угорі на широку шпарку.

— Пів роботи зроблено, — сказав Мідтун.

Він запхав у шпарку руку з шматком металевої арматури, певно, знайденої на подвір’ї, і зняв запобіжник.

— Прошу ласкаво, — пожартував колишній ленсман.

Гаммер заліз першим, підставив під вікно стілець, щоб було на що стати решті. Вістінґ був другим. Голґер повернувся до авта по ліхтарик.

— Струм відімкнули, — пояснив він.

Двері кухонної комірчини вели відразу в автобокс. Він був майже порожній, під стіною стояв лише штабель автомобільних покришок.

Ленсман не приховував розчарування.

— Зачекайте! Там — фарбувальна камера, — Гаммер показав на велетенський куб углибині з витяжною трубою і подвійними воротами на висячому замку.

Гаммер знайшов металевий прут, підважив замок. Той спершу не піддавався, але, зрештою, таки злетів. Вістінґ потягнув за одну стулку воріт. У ніс вдарив гострий хімічний запах лаку. Ленсман спрямував досередини промінь ліхтарика. Вони знайшли те, що шукали. Білий автофургон.

Вістінґ вийняв з кишені рукавички, натягнув на руки й увійшов у фарбувальний бокс. Ленсман — за ним. Вікна багажного відсіку були тоновані зсередини.

Вістінґ взявся за клямку кабіни з боку водія. Не замкнено. Коли відчинив дверцята, кілька секунд не міг збагнути, що не так. Уся кабіна була вкрита грубим шаром сірого лаку. Фарбувальний пістолет лежав на сидінні, шланг та інші причандалля валялися на підлозі, під педалями.

Вістінґ мав справу з випадками, коли зловмисники використовували вогнегасники, аби приховати сліди у викрадених автомобілях чи в інших серйозних злочинах, щоб не спалювати транспортний засіб і не привертати зайвої уваги. Це було щось новеньке. Розсіяний з пістолета лак проникав у найменші шпаринки, покривав усе тонкою плівкою, унеможливлюючи ідентифікацію відбитків пальців та ДНК.

— У залі стоїть компресор і дизельний агрегат, — озвався за його спиною Мідтун.

Вони обійшли фургон навколо. Вістінґ обережно відсунув бічні двері, не знаючи, щó там побачить.

Багажний відсік був порожній і теж повністю вкритий шаром лаку.

Рипнули ворота за їхніми спинами. Досередини впало денне світло.

— Думаю, це саме той фургон, — промовив Вістінґ. — Треба викликати техніків.

Розділ 56

На узбіччі не виднілося нічого, що могло б свідчити про напад на Марен.

Ліне низько тримала камеру, понад самою білою обмежувальною смугою на дорозі. Зафільмувала автомобіль, який саме минав її. Тулуб напружений, у грудях терпкий неспокій. Вона не знала іншого способу впоратися з тривогою, як виконувати звичну, практичну роботу.

Вона повернулася в авто, сіла за кермо. Камеру поклала на сидіння поруч. Пискнув телефон. Смс-ка від Софії. Подруга повідомляла, що може забрати Амалію з садочка і привести до себе додому.

Ліне подякувала, надіславши лайк «серденько», і розвернулась. Адресу ще раніше завантажила в GPS-навігатор. Давно вже збиралася туди поїхати. Хотіла побачити місце, де Том Керр утримував своїх жертв. Хутір в Естмарці.

Їхати було доволі далеко: спершу до Осло, через усе місто й далі в ліси. Мала намір повернутися додому, щоб самій вкласти спати Амалію.

Дорогою прослухала два блоки радіоновин. В одному повідомили, що поліція просить зголоситися водія і пасажирку білого автофургона. У другому — про зникнення 27-літньої жінки, яке засвідчив випадковий перехожий. Бачив, як напередодні ввечері якусь жінку затягнули в автофургон.

Ліне двічі проскочила з’їзд на вузьку гравійну доріжку посеред дерев, густо порослу на узбіччях травою. За якихось кілька сотень метрів дорога розгалужувалася. Відгалуження праворуч перегороджував сталевий дріт, натягнений між двома деревами. На дроті висіла табличка: «Приватна власність».

Ліне взяла з собою камеру, зафільмувала табличку й дорогу, яка вела в ліс.

Дріт кріпився звичайним карабіном. Ліне розстібнула його, а дріт поклала додолу на узбіччі. Потім проїхала кілька метрів, знову вийшла й почепила дріт назад.

Далі вела вузька дорога, де не було як розминутися двом автам. Трава між коліями росла вища, ніж по боках, але в кількох місцях була прим’ята, мовби недавно хтось по ній проїжджав.

Ще вирушаючи з дому, вона подумала: ану ж Том Керр повернувся на рідний хутір. Але відігнала ту думку від себе. Не було куди повертатися. Імовірнішим видавалося припущення, що хтось побував тут з такою самою метою, як вона. Якийсь журналіст, котрому закортіло опублікувати історію злочинця чи просто хтось надто цікавий. Про всяк випадок вона заблокувала дверцята авта.

Ліне переїхала решітку на дорозі, покладену над рівчаком, щоб завадити переходу великої рогатої худоби. Зловмисник забрав решітку, тому пожежники не змогли під’їхати до самого будинку, коли той горів. Ліне зупинилася познімати.

За двісті