Йорн Лієр Хорст - Одержимий злом

метрів ліс порідшав, дорога виводила на світлу галявину. Ліне була певна, що згорів увесь хутір, але тепер побачила дві вцілілі будівлі. Одна — відразу за згарищем — помальована в червоний колір літня кухня. Друга — клуня на узліссі.

Навколо цілковита пустка. Небо над лісом потемніло. Кубласті важкі темно-сизі хмари слугуватимуть чудовим тлом для фільму.

Дверні замки клацнули, відчиняючись, коли вона натиснула зсередини на клямку дверцят. Ліне вийшла з камерою, постояла, роззираючись. Тут, без сумніву, побував автомобіль. Мощене гравієм подвір’я між будівлями вже встигло зарости. На подвір’ї виднілися дощові калюжі й сліди від автомобільних коліс.

Голий, обгорілий комин — ото й усе, що залишилося від житлового будинку. За потрісканою мурованою стіною валялися обвуглені балки й потовчена черепиця. Повсюдно буяли бур’яни й кропива. Кілька деревець вкоренилися у руїнах і вже нівроку підросли. У далекому кутку на рештках риштування цвів білим квітом кошлатий виткий кущ.

Стодола теж постраждала. Там стояв іржавий, вигорілий трактор. Лише металеві дроти стирчали з корду великих гумових коліс.

Під частиною стодоли був льох. Ліне підійшла до краю льоху, зазирнула вниз. З темряви випурхнули дві пташки й полетіли геть.

З попелу проростала буйна рослинність. В’юнкий кущ з великим лапатим листям дряпався угору розваленим муром. Позаду, в стіні, виднівся отвір, де колись були двері. Ліне обійшла стодолу навколо, спустилася в льох. Подекуди довелося продиратись крізь колюччя. Вона прикривала голову руками, щоб не подряпатися. Перейшла з одного підвального приміщення до іншого, меншого. Посередині — ванна без підведення води. Стара засипана опалим листям ванна з облущеною емаллю, більше схожа на корито, з якого поїли корів та коней.

Під стіною стояв високий чорний металевий стіл. На кілках висіли ланци. У кутку лежав поламаний стілець без сидіння й спинки.

Ліне відступила крок назад. Її мимоволі кинуло в холод, коли вона здогадалася, що саме тут Том Керр міг розчленовувати й вимочувати в хлорі тіла своїх жертв, перш ніж закопати рештки в лісі. Якусь мить вона стояла, мов паралізована, доки врешті отямилася й почала фільмувати. Знімала з різних ракурсів, потім піднялася нагору й зняла кілька кадрів на краю обваленої підлоги над льохом.

Ліне потрібна ще була загальна панорама місцевості. Вона відігнала авто, щоб воно не потрапило в кадр, поставила наготові на дорозі капотом до виїзду.

Вигляд місцевості через об’єктив камери щось перевернув у її душі. Наблизив злочин, який тут стався. Вона сподівалася, що зможе передати цей настрій і у фільмі.

Виставила ручно діафрагму, щоб добитися більшої чіткості зображення. Темні хмари й понурий ліс позаду зруйнованого хутора посилювали моторошне враження.

Праворуч від спаленої стодоли звивалась у високій траві стежка — просто до клуні. В об’єктив це було легше помітити, ніж неозброєним оком. Ліне краєм свідомості подумала, що то, мабуть, звірина стежа. Добре протоптана. Ніби хтось постійно ходив нею туди й сюди.

Вона підняла камеру й наблизила зумом клуню. Дерев’яні стіни посіріли від негоди. Хатинка боком до неї мала вікно й двері. Двері наче зачинені на засув.

Порив вітру зашелестів листям, загойдав гіллям. Ліне задрижала. Вона була легко вдягнена, лише в светр і джинси. В авті лежала, про всяк випадок, куртка, але Ліне не взяла її з собою. Вона повернулася до згарища й пройшла зо тридцять метрів стежкою до клуні. Одну з маленьких шибок у вікні вибито. Ліне зазирнула досередини, проте майже нічого не змогла розгледіти в темряві. Рішуче відсунула засув. Завищали завіси, коли двері відчинилися.

Невеличка клуня була вщент заставлена старими вуликами й бджолярським приладдям. Скрипнула під ногами підлога, здійнялася пилюка. В обличчя війнуло сухим, спертим повітрям.

Ліне роззирнулася у пошуках чогось, що могло б принадити сюди людину, але нічого особливого не помітила і вже зібралася виходити, як просто під дверима побачила лопату. Перед лопатою — маленька купка землі. Ліне винесла її на денне світло. Хтось зовсім недавно нею копав. Темна в’язка земля налипла на лезо.

Ліне відчула, як стиснулися груди. Стежка вела далі за клуню — у ліс. Туди, де знайшли тіла Теї Полден і Сальви Гаддад.

Розділ 57

Дзвінок не віщував нічого доброго. Секретарка приймальні поліцмейстера зателефонувала Вістінґові й повідомила, що його з Гаммером чекають у кабінеті начальниці. Такий нагальний виклик завжди тягнув за собою неприємності. Вістінґа вже й раніше викликали кілька разів «на килимок». Зокрема тоді, коли Тер’є Нурбьо й Спецвідділ розслідували його дії минулого разу. Тоді Вістінґові повідомили, що його відсторонюють від виконання службових обов’язків.

Вони дочекалися техніків і відразу покинули майстерню. Гаммер з’ясував, що білий фургон був зареєстрований на одну мулярську фірму в Аскері.

— Є заява про викрадення номерних знаків, — сказав Гаммер, не відводячи очей від екрану мобільного.

— Вкрали й почепили на подібний фургон, — прокоментував Вістінґ.

Гаммер мовчки кивнув.

— Той самий почерк, що й при викраденні Теї Полден і Сальви Гаддад.

Вістінґ в’їхав у центр Тьонсберґа. Кілька журналістів стояли перед входом до поліційної управи. Гаммер лайнувся.

— Ми на них не маємо часу, — буркнув він.

Вістінґ хоч і погоджувався з колегою, однак змовчав. Фургон і майстерня обіцяли прорив у розслідуванні, на який вони так чекали. Треба було запустити в рух багато коліщат системи, не можна втрачати ні секунди.

На поліційній автостоянці не залишилося жодного вільного місця. Довелося запаркуватися за квартал від управи. Двоє фотографів знімали, як вони входять у будівлю.

Відразу за вхідними дверима розташовувався облаштований за грубі гроші великий конференц-зал для зустрічей із пресою з власним телепідключенням, фіброволокнистими кабелями, професійним освітленням та великим логотипом поліції на задній стіні. Двері в зал були відчинені, на столах — склянки й карафки з водою.

Ліфт підняв їх на останній поверх. Секретарка підвелася їм назустріч.

— Кііль чекає, — сказала вона, постукала в двері кабінету й запросила увійти.

— Ви знайшли фургон, — відразу почала начальниця і кивнула на монітор комп’ютера.

— Дуже ймовірно, — відповів Вістінґ. — Ми саме звідти…

Поліцмейстер змінила тему.

— Ми змушені внести зміни в організацію роботи. На жаль, слідство ведеться різними структурними підрозділами.

Вістінґ хитнув головою. Він розумів, що начальниця має на увазі. У кілька пов’язаних між собою розслідувань було залучено п’ять різних структур. Та ще й Адріан Стіллер зі своєю групою давніх та нерозкритих справ.

— Найважливіше зараз — пошук Марен Доккен, — нагадав Гаммер.

Поліцмейстер мовчки кивнула.

— Я дискутувала на цю тему з поліцмейстерами і юристами сусідніх причетних до справи округів. Ми погодилися на тому, що діяльність поліції треба організувати ефективніше. Було ухвалено рішення створити окрему слідчу групу з представниками інших