Лі Бардуго - Королівство шахраїв

Він був просто хлопчиком, який живився білим полум’ям люті, вогнем, що загрожував до пня спалити підтримувану ним удавану люб’язність, набуту важкою працею.

Проте зараз, спираючись на свій ціпок між могилами Чорного Серпанку, він міг визнати правдивість Печчиних слів. Ти не можеш оголошувати війну чесному крамареві на кшталт Ван Ека, якщо ти злодій із репутацією, бруднішою за підошву черевиків помічника конюха. Щоб виграти, Казові доведеться зрівняти шанси. Він продемонструє світові те, що вже знає сам: попри свої м’які руки й шикарні костюми, Ван Ек був злочинцем, зіпсованим, як будь-який злодій у Бочці, навіть гірший, оскільки його слово нічого не вартувало.

Каз не чув, як наблизилася Інеж, просто зрозумів, що вона тут, стоїть біля розбитих колон білого мармурового мавзолею. Вона десь знайшла мило, щоби помитися, і запах вогких кімнат «Ейл Комеді» — ледь помітний аромат сіна та гриму — зник. Її чорне волосся, уже охайно заплетене в косу на потилиці, блищало в місячному світлі, а дівчина заклякла так нерухомо, що її можна було сплутати з одним із кам’яних вартових кладовища.

— Для чого сітка, Казе?

Так, для чого сітка? Для чого щось, що ускладнить задуманий ним напад на силоси і зробить їх удвічі помітнішими? «Я не зможу дивитися, як ти впадеш».

— Просто я вже втрапив у кілька халеп, щоб повернути назад свого павука. І не чинитиму так, щоб наступного дня ти розкришила собі череп.

— Захищаєш свої інвестиції. — Її голос лунав майже смиренно.

— Це правда.

— І збираєшся покинути острів.

Каз мав би більше стурбуватися, що Мара може вгадати його наступний хід.

— Ротті сказав, що старий непокоїться. Мусимо пригладити його пір’ячко.

Пер Гаскель досі був лідером Покидьків, і Каз знав, що стариган полюбляє привілеї цієї посади, але не пов’язану з нею роботу. За такої тривалої Казової відсутності все почне розсипатися. А ще, непокоячись, Пер Гаскель полюбляв утнути якусь дурницю, просто щоб нагадати людям, що командує тут він.

— Нам варто не спускати очей також із Ван Екового будинку, — порадила Інеж.

— Я про це подбаю.

— Він посилить охорону. — Решта слів залишилися несказаними. Не існувало нікого, озброєного краще за Мару, щоб прослизнути повз Ван Еків захист.

Він мав наказати їй відпочити, сказати, що самостійно впорається зі спостереженням. Натомість Каз кивнув і взявся витягти з верболозу заховану там гондолу, не зважаючи на полегшення, яке відчув, коли Інеж рушила назирці. Після пронизливого пообіднього шуму канали здавалися тихішими, ніж зазвичай, а вода — неприродно спокійною.

— Гадаєш, Західна Клепка отямиться сьогодні вночі? — тихенько поцікавилась Інеж. Вона навчилася обачності канальних щурів, почавши пересуватися кеттердамськими водними шляхами.

— Сумніваюся. Міська варта працюватиме над розслідуваннями, а туристи не приїдуть до Кеттердама, налякавшись, що їх може розірвати на шматки. Чимало закладів зазнають збитків. Каз підозрював, що з настанням завтрашнього ранку на сходах ратуші з’являться натовпи власників будинків задоволень та готелів, що вимагатимуть відповідей. Ще та буде вистава! Добре. Нехай члени Торговельної Ради переймаються іншими проблемами, а не Яном Ван Еком і його загубленим сином.

— Ван Ек усе позмінював, відколи ми поцупили Де Каппеля.

— А тепер він знає, що Вілан із нами, — погодилася Інеж. — Де ми збираємося зустрітися зі стариганом?

— У Гомілці.

Перетнутися з Гаскелем у Рейці вони не могли — Ван Ек наглядатиме за штабами Покидьків, а тепер там, імовірно, роїлася ще й міська варта. Від думки, що пішаки міської варти обшукують його кімнати, нишпорять у його небагатих пожитках, у Каза шалено закололо шкіру. Рейка мало що собою представляла, проте Бреккер перетворив її зі сквота, що весь час протікав, на місце, де можна було відіспатися після гульні або залягти на дно, переховуючись від закону, не відморозивши собі дупу взимку й не стікши кров’ю від бліх улітку. Рейка була його дітищем, і байдуже, що собі думає Пер Гаскель.

Каз спрямував гондолу до Зоверканалу зі східного краю Бочки. Пер Гаскель полюбляв щотижня однієї й тієї ж ночі влаштовувати прийоми в готелі «Гарна погода Інн», зустрічаючись там зі своїми друзяками, щоб зіграти в карти й попліткувати. Він у жодному разі не проґавив би такої можливості сьогодні, коли його улюблений заступник — його безвісти зниклий улюблений заступник — зчепився із членом Торговельної Ради й завдав чимало клопоту Покидькам; коли сам Гаскель опинився в центрі уваги.

Жодне вікно не виходило до Гомілки — кривого проходу, що вигинався між будинком, де квартири здавалися в оренду, і фабрикою дешевих сувенірів. Прохід був тихим, тьмяно освітленим і таким вузьким, що заледве міг називатися провулком, — ідеальне місце для нападу. Попри те що це був ненайбезпечніший шлях із Рейки до «Гарної погоди», він був найкоротший, а Пер Гаскель ніколи не відмовлявся від можливості піти навпростець.

Каз пришвартував човен біля невеличкої кладки, і вони з Інеж зайняли свої місця в затінку, приготувавшись чекати й розуміючи потрібність не порушувати тиші. Минуло близько двадцяти хвилин, коли у світлі ліхтаря в гирлі провулку з’явився чоловічий силует, у якого з тулії капелюха сміховинно стриміло перо.

Каз почекав, поки постать майже порівнялася з ним, і ступив крок уперед.

— Гаскелю.

Пер Гаскель обернувся, витягаючи з пальта пістоль. Попри вік, він рухався швидко, але Бреккер знав, що старий озброєний, і був напоготові. Він швидко штовхнув Гаскеля в плече кінчиком ціпка — цього було досить, щоб рука заніміла від удару.

Старий рохнув, і пістоль вислизнув із руки, проте Інеж упіймала його, перш ніж той опинився на землі, та передала Казові.

— Бреккере, — розлючено озвався Гаскель, намагаючись помахати заціпенілою рукою. — Де ти, у біса, був? І що це за мерзотники грабують власного боса в провулках?

— Я вас не грабую. Просто не хотів, щоб ви когось застрелили, перш ніж нам удасться поговорити. — Каз, тримаючи за руків’я, повернув пістоль Гаскелю. Стариган вихопив зброю з Бреккерової долоні й уперто задер укрите сивиною підборіддя.

— Завжди переходиш межі, — поскаржився він, засуваючи пістоль до кишені свого кошлатого картатого піджака, бо непрацездатна рука заважала дотягнутися до кобури. — Ти знаєш, хлопче, у які неприємності втягнув мене сьогодні?

— Знаю. Тому я тут.

— Міська варта повзала по всій Рейці й «Воронячому клубі». Нам довелося все зачинити, і хтозна-коли вдасться відчинитися знову. Про що ти думав, викрадаючи крамаревого сина? Невже саме задля цього видатного завдання ти покинув