Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

— Я вб’ю її! — зойкнула Ейлін. — Скалічу! І тебе вб’ю, собако! О!

Вона поривалася вдарити чоловіка.

— Я тобі покажу, як плутатися з усілякою поганню. Негідник! Гультяй!

Але Френк ще міцніше стиснув руки Ейлін і кілька разів сильно її струснув.

— Що це на тебе найшло, трясця твоїй матері, безмозка вар’ятко! — грубо сказав він, коли Риту забрали. — Чого добиваєшся? Що тобі треба? Вбити її? Ти що, хочеш, аби сюди завітала поліція? Годі кричати і веди себе пристойно, або я заткну тобі рот хустиною! Припини, кажу! Перестань, чуєш? Годі, кретинко! — Він затулив жінці рота долонею, а іншою рукою, перехопивши зручніше, різко та зі злістю струснув. Ковпервуд був дуже сильний. — Замовкнеш уже, нарешті, чи хочеш, аби я тебе придушив? І задушу, якщо не зупиниш цю ганьбу, — погрожував він. — Зовсім з глузду з’їхала! Стули пельку зараз же! Так он ти як, коли щось не так, як ти хочеш?

Але Ейлін у нестямі ридала, виривалася, стогнала, намагаючись усе ж викрикувати погрози та лаятися.

— Дурепа пришелепкувата! — Френк перекинув дружину на спину, насилу витягнув хустку з кишені та запхав їй у рота. — Ну ось, — сказав він із полегшенням, — тепер будеш у мене мовчати!

Жінка продовжувала вириватися, била ногами об підлогу, але чоловік тримав її залізною хваткою. У цю мить йому нічого не вартувало її придушити. Мало-помалу Ейлін затихла. Ковпервуд, стоячи біля неї на одному коліні, міцно тримав руки дружини, прислухався до того, що робиться в будинку, і міркував. Яка все ж скажена ідіотка! Безумовно, її особливо і звинувачувати не можна. Вона занадто його кохає, занадто глибоко ображена. Він доволі добре знав характер Ейлін і мав би передбачити такий вибух. Але дика сцена, яку він застав, була настільки потворна, загрожувала такими неприємностями, ганьбою та скандалом, що йому важко було зберігати звичне холодне серце. Як можна дійти до такого шаленства? Так, Ейлін показала себе! А Рита? Страшно подумати, як Ейлін била її. Може, вона важко поранена, понівечена або й узагалі померла? Який жах! Це спровокує хвилю обурення! Буде скандальний процес! Ревнощі Ейлін зруйнують усю його кар’єру. Господи, усе його майбутнє може розвалитися через цей шалений спалах відчаю та люті!

Коли повернувся дворецький, Френк кивком голови покликав його до себе.

— Як пані Солберґ? — спитав він, потай побоюючись найгіршого. — Щось серйозне?

— Ні, сер, не думаю. По-моєму, вона лиш непритомна. І, мабуть, сер, скоро оговтається. Не накажете вам допомогти, сер?

Побачивши таку сцену збоку, Ковпервуд не втримався б від реготу, але зараз він залишився холодний і суворий.

— Ні, поки що не треба, — відповів він із полегшенням, продовжуючи міцно тримати Ейлін. — Ідіть і зачиніть двері щільніше. Пошліть за лікарем і чекайте його у вестибюлі. Як тільки він прибуде, покличте мене.

Коли Ейлін зрозуміла, що Риті будуть надавати допомогу, що про неї піклуються, роблять щось для неї, вона спробувала піднятися, хотіла закричати, але її пан і повелитель тримав свою дружину міцно.

— Може, тепер ти заспокоїшся, Ейлін? — сказав він, коли двері зачинилися, — і ми будемо розмовляти по-людськи, чи мені тримати тебе так до ранку? Ти, мабуть, хочеш, щоб я назавжди розлучився з тобою, і то негайно. Я все чудово розумію, але тобі зі мною не впоратися, так і знай. Або ти вгамуєшся, або, даю тобі слово, завтра ж піду від тебе, — голос його звучав загрозливо. — То що? Будемо розмовляти серйозно, чи ти і далі збираєшся викаблучуватися, ганьбити мене, ганьбити наш будинок, виставляти нас на посміховисько прислузі, сусідам і всьому місту? Гарну виставу ти влаштувала сьогодні. Господи Боже мій! Ось уже справді показала себе у всій красі. Скандал, бійка! І де — у нас вдома! Я думав, у тебе більше здорового глузду, більше поваги до себе. Ти знаєш, як ти мені на­шкодила? Всьому моєму майбутньому в Чикаґо! Ти важко поранила, а може, навіть убила цю жінку. Тебе можуть повісити. Чуєш мене?

— То нехай вішають. Я хочу померти, — простогнала Ейлін.

Він витягнув хустку у неї з рота і відпустив руки, щоб вона могла піднятися. Все в ній ще кипіло і клекотіло від люті, але, звівшись на ноги, жінка побачила перед собою обличчя Ковпервуда, його пильний, холодний і владний погляд. Щось жорстоке, крижане, нещадне відчувалося в його рисах. Ейлін не бачила в нього такого виразу, таким Френка бачили тільки його конкуренти, та й то в рідкісних випадках.

— Годі! — крикнув він. — Ні слова більше! Чуєш, ні слова!

Вона змішалася, здригнулася і скорилася. Гнів, що бушував у її душі, стих, як стихає море, коли вгамовується вітер. «Негідник! Мерзотник!» і сотні інших не менш страшних і непотрібних слів рвалися з грудей Ейлін, але під крижаним поглядом чоловіка вони завмерли на губах жінки. Мить вона дивилася на нього в нерішучості, потім кинулася на ліжко і заридала. Затуливши обличчя руками та розгойдуючись туди і сюди від нестерпної душевної муки, Ейлін схлипувала і бурмотіла:

— Боже мій! Ісусе рідний! Серце розривається. Для чого жити? Хоч би померти швидше! Хоч би здохнути!

Бачачи, що з нею коїться, Ковпервуд раптом зрозумів, який вона мала відчувати серцевий і душевний біль, і пожалів дружину. Трохи згодом він підійшов до неї і тихенько торкнувся її плеча.

— Ейлін! Не треба! Годі плакати, — умовляв він. — Я ж іще не кинув тебе. Не все ще втрачено. Не плач. Усе це, звісно, дуже погано, але, може, і вдасться виправити. Ну, перестань, Ейлін. Візьми себе в руки.

Але Ейлін тільки гойдалася та стогнала, невтішна в своєму горі, вона не бажала нічого слухати.

А в Ковпервуда, крім Ейлін, були й інші турботи: треба було вигадати якесь пояснення для лікаря та слуг, ді­знатися, що з Ритою, за можливості заспокоїти Солберґа. Вийшовши у коридор, він підкликав до себе лакея.

— Стійте біля цих дверей і нікуди не відходьте. Якщо пані Ковпервуд вийде, негайно покличте мене.

19. Немає в пеклі фурії, настільки злої...

Рита, природно, не померла, але вона була