Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

— Пані Солберґ! Можете піднятися на хвилинку до мене? Хочу показати вам одну річ.

Рита не зволікаючи погодилася. Вона вважала своїм обов’язком завжди бути особливо уважною з Ейлін.

— Ми до вас завітали всього на кілька хвилин, але я із задоволенням підіймуся з вами, — відповідала вона, повертаючись із привітною посмішкою у вестибюль.

Ейлін пропустила Риту вперед, легко й упевнено ступаючи, піднялася сходами, увійшла слідом за гостею в спальню та зачинила двері. Потім із рішучістю і злістю, породженою відчаєм, вона замкнула двері на ключ і круто розвернулася до суперниці. Очі Ейлін палали ненавистю, щоки зблідли, потім стали багряними, пальці конвульсивно стискалися та розтискася.

— Так он ви як! — промовила вона, впритул дивлячись на Риту і підступаючи до неї з перекошеним від гніву обличчям. — Мого чоловіка відбити надумали, еге ж? Апартаменти завели для зустрічей, чи не так? А до мене в будинок приходили насміхатися та брехати? Ах ти ж гадина! Брехлива тварюка! Шльондра! Я тобі покажу, знатимеш, як прикидатися овечкою! Тепер я тебе розкусила! Тепер навчу тебе, раз і назавжди провчу! Ось тобі, ось тобі! Ось тобі!

Від слів Ейлін негайно перейшла до дій. Налетівши на Риту, як вихор, вона люто била її, дряпала та щипала. Фурія зірвала з суперниці капелюшок, роздерла мереживо біля коміра, била її по обличчю, тягала за волосся і, вчепившись Риті в горлянку, намагалася задушити її та спотворити. В цю мить вона справді була неосудною.

Напад було настільки стрімким і раптовим, що Рита мимоволі розгубилася. Все сталося так стрімко, було занадто жахливо, вона й отямитися не встигла, як буря накрила її. У Рити не було часу ні переконувати, ні виправдовуватися. Страх, сором, несподіванка змусили її всю стиснутися при цьому блискавичному натиску. Коли Ейлін накинулася на неї, Рита стала безпорадно захищатися, оглушаючи криком весь будинок. Це був дикий, пронизливий рик пораненого на смерть звіра. Весь наліт цивілізації миттєво злетів із неї. Від світської вишуканості та грації, ніжного муркотіння, поз, гримас, що складали головну красу та чарівність Рити, не залишилося і сліду. Страх миттю повернув її до первісного стану. В очах жінки був жах зацькованої тварини, її губи тряслися. Рита задкувала від Ейлін, незграбно спотикаючись, з криками корчилася та звивалася в її чіпких і сильних руках.

Ковпервуд увійшов у будинок за кілька секунд до того, як пролунав цей галас. Він приїхав із контори майже слідом за Солберґами і, випадково зазирнувши у вітальню, побачив там Гарольда. На обличчі музиканта сяяла само­вдоволена посмішка лакузи, та ж догідливість відчувалася в усій його постаті, одягненій у застебнуту на всі ґудзики довгу чорну маринарку, і навіть у шовковому циліндрі, який він усе ще тримав у руках.

— О, пане Ковпервуд, як ваше здоров’я? — привітав він власника будинку, дружньо киваючи кучерявою головою. — Я такий радий вас бачити...

Аж тут... Чи можна описати лемент жаху? У нас немає слів, немає навіть позначень, щоб передати ці тваринні, невимовні звуки, якими виражаються страждання та страх. Вони заповнювали вестибюль, бібліотеку, вітальню, долетіли навіть до кухні та комори, наповнивши весь будинок трепетом відчаю.

Ковпервуд, людина дії, котра не відчуває вагань і нерішучості вразливих осіб, весь напружився, як пружина. Що це? Що за страшний крик? Солберґ — артист, він як хамелеон, що реагує на будь-яку несподівану подію та хвилювання, зблід, важко дихав і розгубився.

— Господи! — вигукнув він, ламаючи руки. — Та це ж Рита. Вона нагорі у вашої дружини! Там щось сталося. Боже мій! Ісусе! — переляканий, тремтячий, він відразу розм’як і знесилів.

Френк же, без єдиної секунди вагань, скинув на підлогу своє пальто та кинувся нагору. Солберґ побіг за ним. «Що трапилося? Де Ейлін?» — питав себе Ковпервуд, перескакуючи через три сходинки й усвідомлюючи, що сталася якась непоправна та жахлива біда. Ці крики вивертали всю його душу, від них мороз продирав по шкірі. Знову крик, ще і ще. Потім нестямний гамір.

— Всевишній! Убивають! Допоможіть! Рятуйте! — І знову крик, вірніше, якесь дике, протяжне, зловісне виття.

Солберґ був близький до втрати притомності, так він перелякався. Обличчя його стало землисто-сірим. Френк штовхнув двері і, переконавшись, що вони замкнені, став їх смикати, стукати, грюкати ногами.

— Ейлін! Що там таке? — владно питав він. — Зараз же відчини!

— Допоможіть! Допоможіть! Згляньтесь... О-о-о-о-о! — Це був голос Рити, що вже слабшав.

— Я тобі покажу, бісова тварюко! — почувся голос Ейлін. — Я тебе, гадино, провчу! Брехлива, продажна сука! Ось тобі! Ось тобі! Ось тобі!

— Ейлін! — хрипко покликав Ковпервуд. — Ейлін!

Але та не відповідала, і крики не припинялися.

— Відійдіть! Що стоїте, як стовп? — зловісно крикнув він Солберґу, котрий безпорадно йойкав. — Дайте мені крісло, стіл, хоч щось! — Дворецький кинувся виконувати наказ, але перш ніж він повернувся, Френк знайшов підходяще знаряддя. На клітці сходів стояв дубовий різьблений стілець із високою вузькою спинкою. — Ось! — вигукнув він, схопив його і замахнувся.

Раз! Удар у двері на мить заглушив ґвалт, що доносився зсередини. Раз! Стілець затріщав і мало не розсипався, але двері не піддавалися. Ррраз! Стілець розлетівся на друзки, але двері відчинилися. Ковпервудові вдалося вибити замок. Одним стрибком він опинився біля Ейлін, котра, придавивши коліном Риту, розпростерту посеред кімнати, душила суперницю та била головою об підлогу. Як звір, кинувся чоловік на дружину.

— Ейлін! Дурепо! Ідіотко! Відпусти! — прогарчав він хрипким, дивно зміненим голосом. — Що з тобою, хай тобі грець? Що ти робиш? Ти що, з глузду з’їхала? Безмозка кретинка!

Ковпервуд, немов обценьками, схопив Ейлін за руки і, відірвавши від Рити, силоміць відтягнув її. Перегнув через коліно, повалив дружину на підлогу, але та, не тямлячи себе від люті, продовжувала вириватися і репетувати:

— Відпусти мене! Прибери руки! Я її навчу! Не смій тримати, негіднику! Я і тобі покажу, собако... О!

— Підійміть цю жінку, — вказуючи на розпростерту Риту, наказав господар дворецькому, котрий стояв у дверях, і Солберґу. — Заберіть її звідси хутчій! У пані Ковпервуд напад. Віднесіть її, кажу я вам. Дружина зараз сама не тямить, що робить. Віднесіть скоріше і негайно пошліть по лікаря. Щоб так битися...

— О! — застогнала Рита. Вона