Ірина Романовська - Не мій мільйонер, Ірина Романовська

24.

Аня.

 

 

Що за жайворонок мене вкусив нещодавно? Прокидаюся котрий день поспіль о п'ятій ранку, замість того щоб спати ще години дві.

Чому-у-у?

Моя голова готова розколотися на частини від недосипання. Встаю з ліжка, вдягаю халат на плечі халат та поволі пересуваю ногами до кухні, що випити води. За вікном ще досить темно, лише поодинокі ліхтарі деінде освітлюють запорошені стежки.

Здався мені, трясця, той Протасов зі своєю правдою. Тепер ось ходжу та місця не знаходжу. Мене рве на частини. Одна половина хоче начхати на все та спробувати все знову: обіймати, цілуватися та щоб не сталося, бути з Ігорем поряд. Інша ж половина жадає відіслати Ігоря до дідька разом з його наведеною колишньою, нехай вони вдвох за мить пропадуть у невідомому напрямку.

Як же ж складно-о-о визначитись.

П’ю воду жадібними, великими ковтками. Потрібно піти та хоча б ще раз спробувати заснути. Сьогодні мене чекає важкий день: чотири пари в університеті та добова зміна в готелі. Якщо вже і зараз не заснути, тоді візьму зошит з ціноутворення та перечитаю минулі теми. Георгій Петрович обіцяв влаштувати для нас усне опитування на семінарі.

- Доню, а ти чого не спиш у таку годину? - мати вмикає світло та заходить на кухню.

- Прокинулася від головного болю, ось прийшла пігулку випити.

- У тебе все добре? Ти така бліда зараз. – мама підходить до мене, торкається долонею моєї щоки.

- Все нормально, мам. Просто сьогодні усна контрольна сьогодні з ціноутворення. А я ж тобі розповідала, який там викладач суворий. Варто запнутися хоча б на три секунди, відразу ставить незадовільну оцінку в журнал. І потім чекає всіх на перездачу. – Потираю масажними рухами напружені зони на лобі. - Добре, мам, я піду ще полежу, скоро вже подіє випита пігулка.

-Так-так, звичайно доню. – мати цілує мене в щоку, та починає готувати сніданок.

Ледь зачинивши двері до своєї кімнати, чую як коридором йде тато. Просто чудово! Я сьогодні справжній молодець. Сама не сплю, ще й всім довкола заважаю, як у відомому анекдоті «хто рано встає, той усіх дратує, грюкає дверима, гримить чайником та, взагалі, голосно ходить.

Лягаю під ковдру, заплющую очі та намагаюся поспати ще хоча б годинку.

Я навіть намагаюся рахувати славнозвісних овець. Не знаю кому цей метод допомагає. Усі скрізь так наполегливо це радять. Мені не щастить.

На сорок п'ятій вівці я нервую від неефективності. Пхаю кулаком пухову подушку. Перевертаюся на другий бік та тягнуся до столу за телефоном. Там, як завжди, блимає індикатор вхідного повідомлення. Навіть, не вмираючи екран, я знаю ім'я відправника.

Це звісно Протасов. Після нашої останньої розмови, він щовечора та щоранку шле мені повідомлення з побажаннями солодких снів на ніч та з вітаннями «Доброго ранку» на початку нового дня. Не дзвонить, лише пише. В такий спосіб чекає на моє рішення, як ми й домовились.

«Доброго ранку, Аню! Гарного дня». Час відправлення – п'ята година ранку. Він збожеволів. Він взагалі спати лягає хоч колись?

Певно голова моя зовсім погано працює, тому що я не витримую та набираю у відповідь:

«Якого доброго ранку, Ігорю? Ти бачив котра голина? Нормальні люди ще сплять в цю годину!»

«Тоді ми з тобою божевільні люди»

«З тобою я точно збожеволію. Навіть сни мої заполонив»

Та лише натиснувши кнопку «надіслати», я раптом розумію, що написала Ігорю. Трясця! Дідько! Ні! Ні!Ні! Тисну разів двадцять «скасувати посилання», але марно. Телефон повідомляє, що моє повідомлення доставлено до адресата. Відчуваю як миттєво починають палати власні щоки. Чого ж я така незграбна?

«Це приємно, що ти про мене думаєш навіть у снах»

«Мрій про це» і в кінці повідомлення додаю жовтого смайлика зі схрещеними руками.

«Аню, зустріньмося?»

«Ні».

«Чому?»

«Тому що зайнята. В мене навчання, потім робота. Ніколи.»

«До речі, хотів запитати: чому ти саме там працюєш? Далеко від дому і університету. Важкий графік. готель зовсім невідомий. Хочеш, я допоможу тобі знайти краще місце? З ліпшими умовами та зарплатою. Тим паче, що скоро там не можливо буде працювати.»

«Мене все влаштовує, Ігорю. Не втручайся!!!». Трьома знаками оклику наголошую на своїй позиції. Нехай в себе на роботі вказує людям, що робити. А нема не треба. Я йому не дружина, і тим паче я не його дівчина.

Месенджер звітує про те, що відповідач вже друкує щось мені у відповідь. Але я вже не можу пригальмувати. Мене переповнює гнів та відчуття напруги.

«Досить тиснути на мене. Ми ж домовлялися, що я сама тобі зателефоную. Але ти все одно щодня тиснеш на мене своїми постійними повідомленнями. Не даєш і хвильки нормально та спокійно подумати. Годі! Дай мені спокій, Протасов. Я не готова до такого життя, до твоїх періодичних зникнень, до твоєї колишньої. Я вирішила! Нас не має бути. Все. Крапка.». Слідом добиваю:

«Дзвонити мені теж не треба!»

Надсилаю все та вимикаю звук на телефоні. Не блокую, бо розумію, цей чоловік може вмить приїхати до мене та влаштувати розбір стосунків. А я просто хочу трохи тиші та відчути свободу від тиску.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍