Юліанна Бойлук - Наперекір дружбі, Юліанна Бойлук

Глава 25. Саша

Сьогодні був день нашого з Євгеном побачення. Ну, як побачення? Я сподівалася саме на це, а ось він вважав це дружньою зустріччю.

Втім, кожних п'ять хвилин мені хотілося чогось іншого. То бути з Женею, то повернути Славу... Але чим більше минало часу, тим легше мені було будувати нові стосунки. Я насильно змушувала себе прагнути бути з колегою, бо та моя версія, що я вподобала свого найкращого друга і хочу більшого, аніж дружби з ним, лякала мене. Це й не дивно, якщо згадати, що колись я вважала його майже братом, а потім плавилася в обіймах від поцілунків. Але ж з ним Аліна... І він сказав, що все помилка. Тож мені час подумати про своє життя. Можливо, саме таке болюче завершення спілкування зі Славою підштовхнуло мене до Жені ще сильніше. Я ж повинна якось пережити цей холод на душі! Понад усе мені не хотілося бути одною, я щиро боялася цього.

Збираючись на зустріч в кінотеатр, я готувалася, мов до вирішального іспиту. Перечитавши безліч різної інформації про хобі мого колеги, тим самим поповнивши свої знання на найрізноманітніші теми, а потім повторивши все вивчене перед дзеркалом, я почала одягатися. Хотілося здивувати його, вразити, підкорити. На серці було холодно, тож я шукала можливість зігрітися від того, кого тривалий час вважала коханням свого життя. Зараз же більше не ризикувала кидатися такими гучними словами.

Женя приїхав першим і вже чекав на мене. Як завжди, галантний і привітний. Мені подобався стиль його одягу, вміння триматися на людях, а також доброзичлива усмішка. Він зустрів мене з невеликим букетом і приємним компліментом.

— Яка ти красуня, — він наблизився і поцілував мене в щоку, трохи незграбно простягнувши букет лілій. Я не дуже любила ці квіти, але це був перший букет, подарований мені Євгеном, тож я сяяла, мов діамант.

— Дякую! Невже це мені? Який привід? — всміхнулася я.

— Просто... Було б не гарно прийти без квітів. Навіть, якщо ми лише друзі, ти заслуговуєш на розкішний букет, — промовив він. — Ну що, ходімо?

Розрив з Олею зробив його романтиком. Принаймні так мені здалося...

Ми зайняли свої місця, розпочався фільм. Я не втрималася від тихих коментарів того, що відбувалося на екрані, Слава... ой, певно, згадує мене! Розмріялася тут! Так от, про що це я? Ах, точно! Женя сміявся з мене і час від часу вставляв своїх п'ять копійок. Було весело... І я майже не згадувала про свого колишнього сусіда в будинку...

Хоча, навіщо брехати? Я згадувала про нього постійно, порівнюючи ті емоції, які отримувала від перегляду кіно з ним і хлопцем, що сидів поруч. Свої висновки краще залишу при собі. Вони не на жарт тривожили мене.

По завершенні сеансу, зворушені щасливим завершенням, ми відправилися в кав'ярню неподалік. Доволі затишна, невелика й світла студія сприяла романтичному настрою. Ми сиділи на диванчику поруч і сміялися про щось неважливе. Я намагалася згадати щось з нещодавно вивченого мною матеріалу, однак через хвилювання, знову-таки мов на іспиті, не могла зв'язати кілька розумних слів до купи. Коли поруч зі Славком я могла бути собою і розслаблятися, то зараз сама загнала себе в рамки і намагалася відповідати образу тієї дівчини, яка сподобалася б моєму колезі. Ех, дурненька. Оля б цього не оцінила. Втім, вона стала зі мною спілкуватися куди рідше, посилаючись на справи.

— З тобою так цікаво. В нас повно спільного, я й не знав! — вражено зауважив Женя, дивлячись на мене якось геть по-іншому. Ну, ще б пак! Я хіба дарма стільки старалася, щоб ти думав так?

— До речі, за кілька днів відбудеться концерт Nickell Back. Щоправда, аж у Нью-Йорку, — опустивши очі, мов між іншим мовила я.

— Справді? Коли? — зацікавився він.

— В суботу о дев'ятій. Мені випадково дісталися два квитки... Тобто, не дуже випадково. Їх придбала моя двоюрідна сестра, я мала поїхати з нею, але в неї вже не виходить. Ти теж любиш цей гурт. Може маєш когось, з ким міг би полетіти туди... — я пильно дивилася в його обличчя. Він на мить розгубився. Ковзнув поглядом кудись у вікно, ніби шукав там когось, а потім всміхнувся і м'яко торкнувся моєї руки.

— Їдьмо разом...

Я навіть здивувалася. Все до цього йшло, але в цю мить повірити, що врешті досягнула свого, не було легко.

— Справді? Ти хочеш поїхати зі мною? — здивувалася я.

— Ти ж любиш цей гурт. І мені з тобою легко і приємно, я був би не проти провести з тобою вихідні. А ти? — він тепло всміхнувся і підморгнув. Серце затремтіло, мов шалене. Здається, моє кохання прокидалося в душі і знову розгоралося полум'ям.

— Ну, звісно. Я буду лише рада...

— Чудово. Тоді я попрошу свого боса відпустити мене в п'ятницю раніше, — пожартував він. Авжеж, його бос, тобто я, і сама не затримається на роботі.

— Впевнена, вона тебе відпустить, — радісно підтримала цей жарт я, тепло всміхаючись.

— Я подбаю про квитки на літак і готель. Відмова не приймається, — всміхнувшись, впевнено запевнив він. А я лише кивнула, погоджуючись. Хотілося все ж, щоб і він проявляв ініціативу і дбав про мене, як тепер, коли запросив у кафе після кінотеатру.

Женя провів мене до авто і ніжно поцілував у щоку на прощання. Він все ще тримався, мов друг, але тепер я бачила в ньому відблиск чогось більшого. Це розпалювало в мені вогник надії, що майже потух тими сумними днями, коли я в битві за серце милого отримала поразку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍