Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

Тіло досі страшенно судомило, але загалом деяка полегша відчувалась. Мені вдалося дістатись до скрині і витягнути звідти сховок з грішми. Розпорядник у цей час ввічливо відвернувся. 

— Учора заходив ваш приятель, — ​обережно сказав він, коли я простягнув йому кілька згорнутих банкнот. Не полічивши, він одразу заховав їх у внутрішню кишеню камізельки. 

— Який ще приятель? — ​насторожився я. 

— Ну, той… Жид-фотограф. 

— Кацман? 

— Саме так! Забув прізвище… 

— І що? Ви сказали йому, що я тут? 

— Ні… Ми ж з вами домовились, що я мовчу й тільки доповідаю. 

Розпорядник спантеличено дивився на мене, намагаючись збагнути, чи правильно він вчинив і якою буде моя реакція. 

— Ми ж домовились… — ​повторив він. 

— Все правильно, — ​я кивнув і, щоб заспокоїти, поплескав його по плечу. Після цього знову почвалав до свого ліжка. 

— Розшукай його, — ​вимовив я звідти. — ​Скажи, що я тут і хочу зустрітися. 

— Буде зроблено, — ​відповів той і, переступивши кілька разів з ноги на ногу, запитав: 

— Бажаєте, може, чогось? 

— Коньяку, — ​видихнув я. — ​І свіжу постіль… 

Із Кацманом вдалося зустрітися тільки за три дні, коли напади гарячки стали не такими пекельними, і після них я міг триматися на ногах. Через розпорядника фотограф передав мені коротку записку, в якій призначив зустріч у корчмі неподалік місцевого ринку. Я вийшов завчасно, не був певний, що знайду це місце відразу. 

Спека потроху спадала, гарячі дні змінились на хмарні, коли небо ставало то попільно-сірим, то майже свинцевим, обіцяючи дощ. Але дощу все не було. 

Стежка від санаторію вилася через хвойний ліс, уздовж річки, поміж кущами черемхи, терну і глоду, то збігаючи піщаним берегом ледь не до самої води, то заглиблюючись у гущавину, де майже губилася під шаром опалих іржавих соснових голок. Пахло розігрітою корою, живицею і вологою поближньої Горині. 

Серед цієї приємної летаргії волинського лісу, я мимоволі сповільнив крок, дослухаючись до навколишньої тиші, і майже забув куди прямую. Так, мовби світ раптом звузився лише до цього куточка природи довкола, залишивши біль, війну і нещастя десь поза своїми межами. 

Коли стежка вивела до першої міської вулиці, я навіть мусив мотнути головою, наче кінь, аби повернути собі відчуття реальності й сьогодення. Далі прискорив крок, подавшись запилюженою дорогою, що тягнулася між двома рядами огорож до ринку. 

Щойно почали траплятися перехожі, я прибрав злегка заклопотаного виду, мов гендляр, який поспішав кудись у справах. Для торгового міста це було звично, і я не привернув до себе жодної уваги. Ані містян, ані, на щастя, групи конармійців з їхнім дебелим командиром-кавказцем. 

До ринкової корчми я прийшов за квадранс до зустрічі, але Кацман мене вже чекав. Мій резидент мав утомлений вигляд і сидів за столом понуро, наче смертник у камері. Час був передобідній, відвідувачів, крім нас, виявилось небагато, і ми, стишивши голос, могли спілкуватися вільно. 

— Радий бачити, — ​щиро сказав я. — ​Чесно кажучи, вже не сподівався знову вас зустріти. 

— Кацман також тішиться нашій зустрічі, — ​фотограф натягнуто усміхнувся й простягнув мені руку для привітання. 

Я відповів потиском. З подивом відчув, що долоня цього чоловіка крижана, як шмат льоду. Тієї ж миті його гнітючий настрій передався мені. Я сів навпроти і непомітно перевірив зброю. Це було давньою звичкою, але щось мені підказувало, що сьогодні мій браунінг зайвим точно не буде. 

— Кацман вас засмутив? — ​мій співрозмовник звів на мене важкий погляд, що проникав крізь його делікатні окуляри. — ​Кацману шкода. 

— З вами все добре? — ​запитав я, хоч відчував, що питання ідіотське. 

Його сіруваті губи знову смикнулись, зображаючи картонний усміх. 

— У паскудні часи добре тільки негідникам, — ​відповів він. 

Подумки я вирішив, що варто негайно встати й піти, надто вже дивною видавалася ця розмова, проте тієї ж миті нагодився корчмар, аби запитати, чого ми бажаємо. 

— Карафку горілки, — ​відповів Кацман і, трохи подумавши, додав: 

— Ще оселедця з цибулею і хліб. 

Корчмар кивнув і подався у свою комірчину за шинквасом. Аби трохи заспокоїтись, я закурив. Кацман також. Ми обидвоє не знали, як почати розмову, але оскільки формально просив про зустріч я, тож мовив: 

— Мене дуже втішила звістка, що ви також повернулися до Славути, — ​сказав йому. — ​Навіть дещо підбадьорила, бо останнім часом я перебував не в найкращому стані. 

Кацман кивнув. 

— Вигляд у вас і зараз, щиро кажучи, препаскудний, — ​зазначив він. 

Із цим було важко не погодитись. Виходячи сьогодні з кімнати, я зазирнув у дзеркало. Від хвороби моє обличчя осунулось, губи досі були знекровлені, повіки набряклі. Якби такого суб’єкта я зустрів посеред міста, то найпевніше перейшов би на інший бік вулиці. 

— Як вам повелося після того, як ми попрощалися? — ​провадив я розмову далі. 

— Кацман повернувся до Житомира. Але краще б цього не робив, бо весь його маєток, переносна лабораторія на той час вже опинилася в інших руках. Більшовики присвоїли її собі і, звісна річ, про жодне відшкодування для бідного Кацмана не йшлося… Він лишився ні з чим. Пікантні картинки швидко розпродалися. Зароблених грошей вистачило якраз, аби дістатися сюди. 

— А як з іншим ґешефтом? 

Чоловік подивився на мене так, ніби ніколи не зізнавався, що торгує морфієм. 

— Немає ніякого «іншого ґешефту», — ​відрубав фотограф сердитим тоном. 

Коли корчмар приніс наше замовлення, ми мовчки випили і взялися до хліба та оселедців. Змащували тверді скоринки солоним рибним тлущем й розгризали їх, навсправжки ризикуючи поламати зуби. Ділили між собою піддатливу рибну плоть і соковиту цибулю. Далі знову пили, наче зустрілися тут лише для цього. 

Коли їжі більше не лишилось, а останні краплі горілки ми порівну розлили на два келишки, мій співрозмовник глибоко зітхнув і несподівано продовжив: 

— Червоні упіймали Кацмана й обіцяли повісити. Через морфій… 

Від несподіваного здогаду в мене потемніло в очах. Трохи опанувавши себе, я запитав, знаючи, втім, відповідь: 

— І чому не повісили? 

Губи Кацмана затремтіли. Він вказав поглядом на корчмаря. Я обережно озирнувся й побачив, що той цілиться в мене з нагана. Решта завсідників також повернулися до нас й мовчки за нами спостерігали. Дехто також мав у руках зброю. У цій чортовій дірі був тільки ворог. 

— Кацману дуже шкода… — ​прошепотів мій колишній резидент. — ​Кацман не хотів помирати. 

Я вирівнявся за столом і взяв до рук свою чарку. Шкода, якщо випивка пропаде. Та вже коли відправив горілку до рота, хтось вперіщив мене ззаду по голові. Пам’ятаю, як від удару виплеснув усе Кацману в обличчя, а далі світ, мов у театрі, опустив переді мною темну завісу. 

Коли до мене почала потроху повертатися свідомість, найперше, що я відчув, — ​це