Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

прохолоду. Здавалось, мене занурили у ванну з льодом. А посеред спекотного літа, треба визнати, таке вважалося б щедрою послугою. Якби було правдою… 

Утім, вже за кілька секунд я усвідомив, що лежу насправді на вологій кам’яній підлозі, а згори в мої ще мутні очі врізаються гострі промені електричної лампи. Біля самого вуха почулися кроки важких черевиків, і сухий тріскучий голос промовив російською: 

— Здається, він очуняв, командире. 

— Добре. Вийди звідси, Козлов. Залиш нас наодинці, — ​наказали звідкілясь із глибини цього незнаного мені приміщення. 

Черевики виконали наказ. Невидимі двері скрипнули завісами і глухо зачинились. Далі запанувала тиша. 

Я розплющив очі й дочекався, доки остаточно відновиться зір. Нарешті за кілька хвилин почав бачити брудно-червону стіну й округлу аркоподібну стелю, а згодом — ​і розрізняти прямокутники дрібної цегли. Приміщення було схоже на яку-небудь середньовічну залу або погріб для вина. 

Одразу під жарівкою стояв масивний стіл, за ним я побачив чоловіка у конармійській літній шинелі. З-під столу визирала пара начищених чобіт. Обличчя незнайомця видавалось приязним: було наділене суворими, але приємними рисами, засмагле і чисто поголене, на щоці виднівся місяцеподібний шрам. Світло-русе волосся акуратно зачесане на проділ. Таку зовнішність зазвичай мають у кіно різноманітного штибу герої або лицарі на ілюстраціях до дитячих книжок. На вигляд незнайомцеві було трохи за тридцять або навіть менше. 

Він дочекався, доки я зведусь на лікті і сяду, притулившись до стіни, а далі промовив: 

— Вітаю, пане Вістовичу. Як почуваєтесь? 

Я здригнувся, почувши від нього своє справжнє прізвище. По цей бік Збруча я назвався ним лише раз: у Білій Церкві, коли відвідав квартиру пілотів. Тоді вдаватися до чергового псевдо не було змісту. На щодень же мав їх чимало. 

Другим здивуванням було те, що невідомий без найменшого акценту і труднощів перейшов зі мною на українську. Вочевидь, аби підкреслити, що, крім справжнього прізвища, знає про мене ще багато. 

Не дочекавшись відповіді, чоловік підвівся й повільним кроком підійшов. Зупинився приблизно на тому ж місці, де перед тим стояв Козлов. 

— Ну ж бо, вставайте, — ​з цими словами він простягнув мені руку. 

Коли я з його допомогою піднявся, він уважно придивився до мого обличчя, як це робить лікар під час боксерського поєдинку, коли один із бійців побував на настилі. 

— А Козлов молодець, — ​сказав раптом незнайомець, закінчивши свою коротку інспекцію. — ​Жодної подряпинки, як я і просив… 

Промовивши це, чоловік повернувся за стіл, одночасно поставивши напроти ще один стілець. 

— Сідайте, — ​запросив він і, побачивши мою нерішучість, наполіг: 

— Сідайте, сідайте. Ви ж ледь на ногах тримаєтесь. Крім того, нам треба спокійно поговорити, а якщо залишитесь там, мені доведеться кричати, як на стрільбищах, а це збіса незручно… 

Я скорився й обережним кроком рушив до столу. Голова страшенно боліла, ноги ледве згинались у колінах, тому, сівши на запропоноване місце, відчув навіть полегшення. 

— Нічого, скоро повернетесь до норми, — ​заспокоїв мене чоловік навпроти, наче і справді був у цьому переконаний. 

— Хто ви? — ​важко промовив я. 

Це були мої перші слова, промовлені в цьому могильному приміщенні. Військовий помовчав якусь мить, наче дослухаючись до відголосу мого питання. 

— Спочатку волів би почути те саме від вас, — ​зазначив нарешті він. 

— Я торговець вином. Моє ім’я… 

— Ваше ім’я Адам Вістович, — ​перебив мене співрозмовник, — ​не треба мені дурнуватих псевдо. Прибережіть їх для когось іншого. І для іншого разу, якщо він буде! 

Хвиля знервованості пробігла його благородним обличчям, але тієї ж миті чоловік опанував себе, і воно знову розгладилось. 

— Мене можете називати Олексієм, — ​сказав він. — ​Вірите чи ні, але це моє справжнє ім’я. 

Чоловік дістав папіросницю й запропонував цигарку. Я не відмовився, курити хотілося страшенно. Після цього він узяв куриво й собі. Далі витягнув з кишені сірники, черкнув і підніс вогонь знову спершу мені, а далі запалив сам. Така ґречність, втім, не видавалась награною. Рухи його були природними, як у людини, яка звикла шанувати етикет. 

— Річ у тім, товаришу Вістович, що у санаторних покоях, де ви зупинились, ми знайшли ваш австрійський паспорт. Визнаю, сховали ви його дотепно: в металевій капсулі, яку помістили в пляшечку з кельнською водою, але й ми не в тім’я биті. Бачили хитрунів і не таких, — ​пояснив Олексій, видихаючи перший густий струмінь тютюнового диму. — ​Тож заперечувати справжнє ім’я для вас уже безглуздо. Пропоную минути цей етап нашої бесіди й перейти далі. 

— А до моєї кімнати в санаторії вас провів розпорядник? — ​поцікавився я. 

Співрозмовник ствердно кивнув. 

— Не тримайте на нього зла, — ​сказав Олексій. — ​У бідолахи не було вибору. Ми, знаєте, вміємо бути переконливими… 

Я набрав у легені більше нахабства ніж повітря й запитав: 

— І на біса чекістам скромний торговець вином? 

Чоловік засміявся. 

— Ви мені починаєте подобатись, Вістовичу, їй-богу, — ​сказав він. — «Скромний торговець вином», це ж треба. Козлов! — ​гукнув він, повернувши голову вбік дверей. 

Завіси знову заскрипіли, й досередини зайшов дебелий чорновусий конармієць з револьверною кобурою і кавказьким кинджалом на поясі. Нарешті я побачив того, чиї черевики скрипіли підошвами біля мого обличчя. 

— Принеси вино, — ​наказав йому Олексій. 

— Оту кислятину? — ​перепитав прибулий. 

— Оту кислятину, — ​підтвердив командир. — ​Тільки не розбий по дорозі. 

— Так точно-с! 

— Бачили, який у нього погляд? — ​запитав мій співрозмовник, щойно двері за Козловим зачинилися. — ​А ручиська? Цього типа побоювались навіть кавказці. Я і сам поруч з ним почуваюся, м’яко кажучи, некомфортно. Надто часто бачив, як він ламає людям кості й перерізає горлянки. Виглядає це геть неестетично, але для перемоги робітничо-селянської революції допускається і не таке… І ви би, товаришу Вістович, у його руках заспівали б іншої. 

Я змовчав, жадібно докурюючи свою цигарку. Однієї було мало, але попросити ще одну не наважувався. 

— Не здогадуєтесь, де ми зараз? — ​продовжив Олексій. — ​Ви ж бо тривалий час провели у Славуті. 

— Не здогадуюсь, — ​відповів. 

Стіни, стеля й цегла справді небагато мені розповідали. 

— Це винний погріб палацу Сангушків, — ​пояснив Олексій. — ​Точніше того, що лишилося від палацу. Повстала солдатня і тутешнє міське шумовиння після вбивства ненависного магната спершу знищили палацовий інтер’єр, разом із бібліотекою й колекцією картин, а потім цей люмпен-пролетаріат узявся руйнувати стіни. Спитаєте навіщо? З ненависті. Сліпої ненависті, яка підживлювалась їхнім невіглаством. Але вона, ця ненависть, прискорила наш прихід сюди. Це мутна вода, по якій іде вперед більшовицький човен. 

— Дивно таке чути від вас, — ​зазначив я. 

— Думали, я битиму себе в груди, стверджуючи, що в революції чисті руки? Аж ніяк. Руки в неї по лікті у крові. І це лише початок… 

На моє щастя, він знову відкрив папіросницю й запропонував мені закурити. 

— Я намагаюся бути щирим із вами, — ​сказав далі Олексій. —