Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

жалить губи, а вслід за ним рот і горлянку обпікає алкоголь. Я закашлююсь і відчуваю, як з очей бризкають сльози. Необачно втираю їх спітнілою долонею, і тепер очі печуть від солі. 

За хвилину, втім, припадаю до землі, нарешті зауваживши посеред річки те, на що чекав: три броньовані пароплави червоних, плавучі фортеці, кожна з яких нашпигована кулеметами й самотужки може знищити будь-який дніпровський порт. 

Дізнатися маршрут і час рейду цих монстрів мені коштувало чималих зусиль і грошей. Їхньою ціллю була атака прибережних позицій нашої армії поміж Києвом і Черкасами, і зупинити плавучі панцирники могли тільки пілоти полковника Фаунтлероя. Війська союзників на той час вже мали наказ вийти з Києва, оскільки втримати місто перед контратакою червоних видавалось неможливим. Тому понад усе я боявся, що моя відомість не дійде до летунського штабу. А якщо й дійде, то пілоти просто не зможуть вилетіти, бо аероплани вже будуть розібрані й завантажені на поїзд. 

Я спостерігаю за пароплавами, до болю закусивши губу. Присмак власної крові змішується в роті з післясмаком алкоголю. Мені бракне повітря, хоч усі верхні ґудзики сорочки розстебнуті. Від нагрітої землі, сонця й густого повітря забиває памороки. Доводиться докладати чималих зусиль, щоб не зомліти. 

Панцирники тим часом спокійнісінько прямують далі, розрізаючи темно-зелену шкіру води, мов кравецькі ножиці — ​гладеньку тканину. Ось вони вже за якихось дві сотні кроків од мене. Я виразно чую шум двигунів, бачу бронзові борти з кривими червоними зірками, облущену місцями фарбу і стволи кулеметів. Я майже відчуваю, як сильно вони розпеклися на сонці, який одур панує під бронею та яка сочиться від них ненависть. 

Аеропланів усе ще немає і, схоже, не буде… Панцирники безперешкодно підуть далі й рознесуть до бісової матері кожне наше укріплення на обох берегах. Від люті, безсилля й жалю мої кулаки стискаються. Важко добута важлива інформація виявилась марною. 

Коли пароплави проходять повз мене, а відтак за кілька хвилин мені видно лише три їхні корми, я підводжуся й витираю з чола піт. Тоді роззираюся, наче злодій, і вдруге припадаю до фляги. Алкоголь смакує вже інакше: тепер я топлю в ньому не тривогу, а нудкий жаль. 

Перебираюся в тінь одинокого дерева, все ще не зводячи погляду з панцирників. Тут, під деревом, можу дозволити собі цигарку. Дістаю портсигар і майже порожню запальничку. Добру хвилину намагаюся викресати з неї вогонь, але з-під моїх пальців з’являються тільки дрібні іскринки, яких замало, щоб підпалити куриво. 

Не випускаючи цигарку з рота, сердито лаюся, не добираючи слів. Спершу німецькою, а далі пригадую вербальні конструкції, почуті тут від російськомовних комуняк. Вимовляю, а радше виригую всю цю «матєрщіну» й від того відчуваю несподівану полегшу. 

Мовби у відповідь на мої потуги, над річкою раптом загуділи двигуни. Так і не закуривши, я підвів погляд і ледь не здурів од раптового щастя: пташиним клином, як тоді у Львові, сюди із заходу наближалися одразу п’ять аеропланів. Опинившись над панцирниками, вони злагоджено, мовби і справді розігрували повітряну виставу, опустили донизу кожен ліве крило й описали над своєю ціллю широке коло. 

Плавучі фортеці, не стишуючи ходу, зустріли їх щільним вогнем кулеметів. У відповідь три важких бомбувальники випустили з черева свій смертоносний вантаж, а два легких «Фоккери» звилися вгору, набираючи достатньо висоти для звичної «яструбиної» атаки. На щастя, жодного літака не було ушкоджено. 

Бомби лягли в один ряд, мов під учнівську лінійку. Дніпро болісно зойкнув, а з його тіла вирвалося три височенні водяні стовпи. Один із панцирників розлетівся на друзки, ніби рибацький човник, інший притиснуло до берега і ще одного відкинуло хвилями добряче назад. Та все ж, двоє вцілілих не забарилися з відповіддю: кулемети їхні продовжували сіяти в небо щільні ряди куль, і врешті один з «Фоккерів», який сам лаштувався до обстрілу, раптом здригнувся в повітрі усім своїм зґрабним тілом і, спалахнувши мов сірник, упав у річку поруч із уламками знищеного броньовика. Інший, розрядивши по пароплавах чи не половину стрічок з обох кулеметів, знову піднявся вгору. Тим часом повернулися бомбувальники й удруге змішали воду, машини і прибережну землю в одну масу. 

Один із панцирників завертівся, наче дзиґа, і ткнувся носом в берег, але вцілів, інший перекинувся на бік. Одразу ж за цим, бомбувальник, що летів найнижче, спробував піднятися, але, видно, кулеметні кулі з поверхні води встигли пошкодити йому стерно. Хвіст, наче обважнілий, почав хилитися донизу, доки не зачепив крону дерева. Літак покотився по землі, мов чортове колесо, і за хвилину вибухнув. Слідом за машиною спалахнула суха трава, прибережний очерет і сухі кущі. Величезний чорний стовп диму сизо-чорними клубками злетів угору. 

Уцілілий панцирник завмер біля берега, вже не стріляючи, а лише чекаючи своєї долі, мов жертовна вівця. Бомбувальники відлетіли, очевидно, кожен мав на борту тільки по дві бомби. «Фоккер» знизився і ще раз обстріляв його, а потім подався слідом за товаришами. 

Я не знав, як оцінить цю виправу полковник Фаунтлерой. Чи не буде це для нього пірровою перемогою? Втратити два літаки, а найголовніше — ​двох пілотів (серед загиблих міг бути хтось із моїх знайомих — ​я потім довго мучився цією думкою) — ​чи не занадто велика ціна? 

Мені, однак, лишалося тільки втретє пригубити флягу, і цього разу здалося, що я відчуваю присмак кіптяви й обвугленого металу, хоч бій відбувся достатньо далеко від мене. 

У штабі ескадрильї пізніше цю операцію назвали вдалою. А за полеглими пілотами, як і заведено, траур тривав лише до наступного ранку… 

Коли я знову розплющив очі, то відчув одразу, що в моїй кімнаті є ще хтось. Мовби гарячка загострила перцепцію, а моя шкіра перетворилася раптом на чутливу мембрану, здатну вловлювати найменші і найтонші коливання повітря. Я обережно повернув голову туди, де відчував рух. Подушка піді мною задерев’яніла від поту. 

Над скринею, в якій лежали мої речі, схилився розпорядник санаторію й обережно перебирав щось своїми кістлявими руками. Все ще намагаючись не видати себе, я потягнувся рукою під матрац, куди, як пам’ятав, завбачливо поклав браунінг. Зброя, на щастя, виявилась на місці. 

Клацнув запобіжник, і чоловік у моїй кімнаті миттю випрямився. Його вицвілі очі розширились від жаху, а щелепа поволі поповзла вниз, відкриваючи темну порожнину рота й оголюючи нещільний ряд нижніх жовтуватих зубів. 

— Що ти там шукаєш, падлюко? — ​без жодних церемоній прохрипів я. 

Розпорядник зробив над собою зусилля, стулив рота і ковтнув важку слину. Його борлак спазматично сіпнувся при цьому вгору й знову опустився. 

— Мені треба заплатити лікарю, — ​видавив із себе чоловік. 

— Хіба ти отримав не досить грошей від мене? — ​я відчував, що говорю з ним надто грубо, але ніяк не міг приборкати раптовий гнів. 

Розпорядник похитав головою. 

— Ви в ліжку вже третій день. Доктор зумів роздобути якісь спеціальні ліки проти вашої недуги… До того ж я платив йому за мовчанку, згідно з вашим побажанням, — ​пояснив чоловік. 

— Прошу