Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

я вирішив залишитися на землях, які знову захопили червоні, і продовжувати робити те, для чого подався у цю подорож — ​допомагати ескадрильї. Власне тому й чекав, коли ситуація на фронті стабілізується, відступ зупиниться і пілоти знову здіймуться в небо. 

На початку липня я знову потрапив туди, звідки й розпочав свою східну виправу, — ​до Славути. Без надмірної надії попрямував одразу до санаторію святого Романа і з подивом побачив, що заклад не тільки вцілів, але й далі приймає постояльців. 

Розпорядник, упізнавши мене, на радощах ледь не розплакався, а надто коли дізнався, що я знову планую зупинитися тут на достатньо довгий час. І до того ж платити подвійну ціну… По-перше, за те, щоб моє перебування тут залишилося таємницею. По-друге, мені самому була потрібна інформація про постояльців, які тут зупинилися чи зупинятимуться. І, по-третє, я попросив його знайти мені лікаря. Бажано доброго фахівця, який працював у цьому санаторії раніше, за мирних часів. 

Першого ж дня, одразу після поселення, попри спеку, мене пробрало холодом, аж на шкірі виступили сироти. Знесилений, я повалився на ліжко просто в обійми лихоманки. Мені марився Київ, наче я знову йду Подолом через безкінечний стихійний ринок, де містяни намагаються продати все, що ще має хоч якусь цінність: столове срібло і порцеляновий посуд, старовинну зброю і шовкове вбрання, золоті годинники, стародруки у шкіряних оправах, дбайливо збережені меблі, статуї, полотна, естампи, столітні вина, пуделка з орієнтальними прянощами й чаєм, козацькі люльки та чоботи, навіть церковні хрести й чаші якимось дивом потрапили на це торговисько. Мене зусібіч намагалися вхопити за рукав, щоб привернути увагу до свого товару, а я лише відчайдушно пробирався вперед, подумки картаючи себе, що так необережно збочив і опинився серед цього вертепу безнадії, паноптикону розпачу, в місці, де повітря наелектризувалося болем. 

Дорогу мені раптом перегородила молода жінка, чорнявка у легенькій сукні, що знизу сягала їй тільки до колін, а згори відкривала смагляві плечі. Я подумав, що мода після Великої війни надто раптово змінилася, бо раніше таке вбрання вважалося б непристойним. Сукня, звісна річ, мала би бути довшою, а плечі прикриті. 

Жінка простягнула до мене руки, майже торкаючись моєї просякнутої потом сорочки, і промовила: 

— Ви нетутешній, правда? 

— Я з Ґаліції, — ​відповів їй, не впізнаючи власного голосу. Той був сухий і ламкий, наче я тиждень терпів спрагу. 

В очах жінки блиснули вогники надії. 

— Петлюрівці скоро звідси підуть… — ​сказала вона. 

— Чому ви так думаєте? — ​нервово перебив я. 

— Підуть, — ​твердо сказала киянка. — ​Усі так кажуть, навіть вони самі. А коли це станеться, сюди повернуться більшовики… 

На коротку мить ми обидвоє замовкли. Розряд її болю пронизав мене від голови до стоп. 

— Візьміть мене з собою, — ​прошепотіла раптом жінка. — ​Мене і мою матір, вона ще міцна і не буде тягарем. Чоловіка в мене більше немає, тож і немає для кого берегти вірність. Я буду вашою… Тільки заберіть до Польщі або й далі, куди самі вирушите. 

Слова застрягли в моїй горлянці хлібними крихтами, а дихання зробилося майже спазматичним. Бідоласі здалося, що я вагаюсь, і вона зі сльозами продовжила: 

— Ви й уявити не можете, що москалі роблять з жінками… Уявити не можете… 

У ту ж мить поруч із чорнявкою опинилася старша пані, дивовижно схожа на неї, як пізня осіння троянда на весняну. Вона зміряла мене гордовитим поглядом і, сердито вхопивши мою співрозмовницю за руку, відтягнула вбік. 

— Як ти поводишся, Оксано! — ​сказала вона молодшій. — ​Де твоя гідність? Що про тебе подумають люди? 

Я потягнувся до гаманця і, діставши звідти кілька банкнот, простягнув їм. 

— Дозвольте вам допомогти… Будь ласка, — ​голос усе ще не слухався, і я навіть не був певен, чи насправді тоді сказав щось виразне. 

Старша пані звела підборіддя трохи вище і, дивлячись мені просто в очі, відповіла: 

— Спасибі вам за щедрість, добродію, але, запевняю, ми дамо собі раду. І прошу вибачення за поведінку моєї доньки. Це було недостойно молодої і шляхетної особи. 

Жінки відійшли, і я вже хотів кинутись за ними, щоби принаймні скупити увесь їхній крам, який вони принесли на цей ринок, проте повз мою руку, що досі тримала гроші, прошмигнула якась тінь. Я відчув раптовий сильний біль у зап’ясті й рефлексивно розімкнув пальці. Банкноти зникли, мовби розчинились у повітрі. Злодій, якого навіть не вдалося розгледіти, забрав усе, що я збирався віддати. 

Від злості, гіркоти та розпачу я закричав так сильно, що заболіло у скронях і в животі. Чиїсь руки міцно вхопили мене за плечі й притиснули до ліжка. 

— Тихо, тихо, тихо… — ​проговорив сипкий голос, і  мені в ніздрі вдарило чиєсь квасне дихання. 

Я широко розплющив очі й побачив, як наді мною схилився бородатий кремезний чоловік невизначеного віку. Йому однаково можна було дати як сорок, так і шістдесят. Сивину мав невиразну, волосся густе, сплутане, як грива у тяглового коня. Павутинки зморшок неглибокі, шкіра набрякла й почервоніла. 

— Заспокойтесь, — ​продовжив він, не відпускаючи моїх плечей. — ​Я зробив укол, вам скоро покращає. 

— Хто ви, в біса, такий? — ​випалив я. 

З-за спини бороданя визирнув розпорядник санаторію. 

— Це лікар, добродію, — ​сказав він. — ​Ви просили привести до вас лікаря. Пригадуєте? 

Так, я пригадав. 

— Вас добряче лихоманило, — ​сказав ескулап, прибираючи нарешті з моїх плечей свої лаписька. — ​Мене покликали доволі вчасно. 

— Що зі мною? — ​запитав я в нього. 

— Схоже на поворотний тиф, — ​відповів той. — ​Його розносять воші. Ви мусили часто бувати в розмаїтих гадючниках. 

Я перевів погляд на стелю. Концентрувати погляд на докторові та й взагалі на будь-чому коштувало мені титанічних зусиль. Страшенно ломило кості, й болів кожен клаптик шкіри. 

— Напади гарячки будуть повторюватись, — ​долинув до мене голос доктора звідкілясь іздалеку. — ​Я проситиму, щоб за мною посилали в такому випадку. 

«Нікому ні слова про мене!» — ​хотів крикнути я. 

Але мене розібрала в’язка млявість, і я поволі занурився в гарячий сон. Хоча власне сном це назвати було важко. Мій мозок, наче по спіралі, знову повертав мене спогадами на береги Дніпра. Я ними снив, і водночас вони були такими ж реальними, як і краєвид за вікном моєї кімнати. Високі важкі трави низько прилягали до землі й напоювали повітря стиглим ароматом літньої пори у повні. Я відчував його так само виразно, як і різкий запах ліків, що сочився з докторського несесера. 

Широченним плесом річки пробігали дрібні брижі, що здаля скидалися на стривожений мурашник. Вдалині, вгору за течією, виднілися обриси Києва: блискуче золото церков, сірі ряди робітничих кварталів і кілька стовпів диму від пожеж, спричинених чи то війною, чи то випадковими паліями. 

Усе моє нутро переповнює очікування. Мої нерви напнуті, руки тремтять. Я не витримую і тягнуся до кишені, де маю невеличку металеву флягу з випивкою. Відкручую кришку й жадібно п’ю. Нагрітий метал одразу