Богдан Вікторович Коломійчук - 300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук

Це вперше я побачив разом усю ескадрилью, людей, з якими вже понад пів року був пов’язаний невидимими тонкими нитками, що часто-густо здавались мені радше болючими нервами. І не лише через небезпеку для мене самого, але і страх передати їм неправдиву звістку, неточні координати, ненадійні дані, через які ті могли би втрапити в пастку під більшовицькі зенітки. 

Якийсь час, перейшовши на німецьку, ми обговорювали нещодавні події, до яких я мав безпосередній стосунок: наліт на Чуднів, знищення російських ангарів у Бердичеві й врешті мій дивовижний порятунок біля Житомира. 

Пілотом, який першим почав розстрілювати більшовицьких кавалеристів, як виявилось, був Корсі. Настав і мій час розповісти про свою пригоду з червоним комбригом, якого мій резидент, Кацман, відправив на той світ, а потім товариші вбитого ледь не вигребли його труп з-під лахміття на нашому возі. Американці слухали з непідробним інтересом, час від часу плескаючи мене по плечу й доливаючи в мою склянку бурбону. 

За пів години військові теми скінчились. І я, і вони вже добряче наситились війною, тому почали згадувати мирний час. Точніше, згадував переважно Купер, переповідаючи нам, а властиво мені, їхні пригоди в Парижі, де американці чекали на відправлення спершу до Варшави, а відтак до Львова. 

— І от сидимо ми за столиком в нашій улюбленій Cafe de la Paix, — ​вигукував капітан, і було видно, як всередині нього набирається хвиля сміху, що в фіналі розповіді перетвориться на регіт. — ​Фаунт, як пригадую, вже добряче набрався. Дарма, що найкремезніший із нас… 

— Не бреши, я був тверезий, мов скельце! — ​весело перебив майор. 

— Настільки тверезий, що не відрізняв долара від франка і ледь не залишив кельнеру на чай пів свого статку, — ​не вгавав Купер. 

— Кельнерці! — ​уточнив командир. — ​Це була кельнерка! Краля, яких мало. Я їй залишив своє серце, не лише гроші. Інформацію треба передавати точно, капітане. 

— Так, сер! — ​жартівливо виструнчився Купер і одразу ж продовжив: 

— Отож сидимо ми. А тут за столиком навпроти вмощується гарно вбраний китаєць і приязно нам усміхається. Ми подумали, це не інакше, як китайський амбасадор! Яка честь, чорт забирай! 

І ось наш Корсі (такий самий «тверезий», як і Фаунт) підводиться з чаркою в руці й вигукує мандарину[151]: «Шаньдун[152] мусить належати Китаю! За Шаньдун!». 

Усю привітність нашого незнайомця наче хвилею знесло. Він підхопився на ноги, випрямився, ніби його насадили на шпицю, повернувся й рушив до виходу. Ми тієї ж миті кинулись до старшого кельнера, щоб розпитати, чи справді це був амбасадор. А той глянув на нас і відповів: «Авжеж, це був амбасадор. Тільки не Китаю, а Японії…». 

Пілоти дружно зареготали. 

— «Японії…», — ​повторив Купер, згинаючись навпіл від сміху, — ​отак витягнув свої французькі губки під маленькими щурячими вусиками й сказав «Ambassadeur du Japon»!.. 

Я і сам зареготав, добре уявивши цього француза й спантеличення хлопців. Спазми веселощів до болю стиснули мені ребра, мовби тіло встигло забути, як треба реагувати на такі емоції. Останні пів року воно знало тільки відчуття небезпеки, страх і тваринну радість від успіху. 

Я пив алкоголь, який мені щедро наливали в чарку, і випив, здавалось, більше ніж будь-коли. Хотілося вжертись до непритомності, але випивка тільки обпалювала горло, ніяк не діючи на свідомість. 

Під ранок ми з Купером вийшли з палацу і, стоячи посеред напівтемного саду, дивились, як на обрії займалася ранкова зоря. 

— Я полюбити цю семлю, — ​раптом промовив він. 

До мене не відразу дійшло, що американець намагався говорити українською. 

— Цю вашу семлю… — ​уточнив він. — ​Україну. 

І, не дочекавшись від мене відповіді, додав уже звичною німецькою: 

— Сподіваюся, більшовики вже ніколи сюди не повернуться. 

VII 

Волинь 

липень 1920 року 

Ніколи раніше я не чув стільки молитов, промовлених уголос, як того літа. Одні промовлялися слабкими голосами, що потроху ставали шепотінням. Інші — ​зривалися криком, надламуючись на найвищих нотах. Вони по-різному інтонувалися і звучали різними мовами: українською, гебрейською, польською, німецькою, російською. 

Слова із цих молитов, хоч половину з них я не розумів, подовгу стояли у моїх вухах навіть серед нічної тиші, а обличчя тих, хто молився, — ​перед очима, попри те, що втома знерухомлювала тіло, а близький сон обіцяв полегшу. 

Молилися старці, жінки, діти й навіть дужі чоловіки. Зводячи погляд угору або закриваючи обличчя долонями. Молилися, коли армії залишали їхню територію і коли займали її. 

Я також підіймав очі до небес і просив у Бога дощу. Спека, що вже який тиждень розпікала землю, доводила мене до сказу. 

Ще я сподівався побачити в небі аероплани. Знав, що з Варшави в ескадрилью доставили десяток нових італійських «Ансальдо»[153], які мали якщо не замінити старі «Альбатроси», то принаймні доповнити повітряний флот. 

Утім, сліпучо-чистий купол над головою посилав у відповідь тільки потоки гарячого проміння, від якого річки й озера, здавалось, от‑от закиплять. Жодної хмаринки і жодного знайомого обрису літака там не з’являлось. 

Я не знав, за що Господь карає спекою і без того розпечену війною землю, але розумів, чому ескадрилья припинила вильоти: польсько-українська армія стрімко відступала, подекуди в останню мить встигаючи перемістити в тил військову техніку, боєприпаси та продовольство. І часто ледь уникаючи оточення, як під Києвом, коли більшовики несподівано почали контрнаступ з півдня. 

Аероплани, здавалося б, могли переміститися за лічені хвилини, просто здійнявшись у повітря й випустивши по червоних кілька прощальних черг із кулеметів, втім, ескадрилья — ​це не лише літаки, але й цистерни з паливом, бригада механіків і навіть наземний транспорт. У розпорядженні майора Фаунтлероя (насправді вже полковника на той час, але я про це ще не знав) була вантажівка і два легкові автомобілі. Саме тому пілоти відступали в тому ж темпі, що й уся армія. Аероплани здебільшого транспортували залізницею. 

Опинившись наприкінці травня за Дніпром, червоні добре вивчили свої помилки. Доки союзники святкували перемогу і сперечалися з приводу подальших дій (українці вимагали продовжувати наступ в той час, як поляки відмовлялися звільняти території, до яких не відчували жодного сентименту[154]), Москва перекинула з Кавказу проти нас легендарну конармію Будьоного[155]. Шістнадцять тисяч загартованих у боях кавалеристів, здатних блискавично переміщатися уздовж усієї лінії фронту, вишукуючи наші слабкі місця. Спроможних замаскуватися навіть великими групами й атакувати зненацька, з силою і раптовістю польового смерчу, що налітає на пшеничне поле. Саме перед цим смерчем союзники й були змушені відступити спочатку з Київщини, далі з Поділля і, врешті, віддати більшовикам значну частину Волині. 

Що ж до мене, то