Артур Чарльз Кларк - 2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк

Уві сні доктор Гейвуд продовжував застільну розмову. Хоча було й кілька незначних відмінностей, які він сприйняв без здивування. Вілліс, наприклад, знову був із бородою (і коли він устиг її відростити?) — щоправда, тільки на одній половині обличчя. Це, як припустив Флойд, було в межах якогось дослідницького проєкту — хоча й важко було уявити його мету.

У всякому разі, він сильно й не придивлявся, бо по-справжньому його турбувало зовсім інше: на нього насідав із критикою високопоставлений службовець із космічного відомства Міллсон, що якось дивно приєднався до їхньої маленької групи за столом. Флойд сушив собі голову, яким чином той зміг потрапити на борт «Юніверсу» (може, летів «зайцем»?). І той факт, що Міллсон був мертвий уже принаймні років сорок, відійшов якось на другий план.

— Гейвуде, — казав його давній ворог, — Білий дім украй засмучений.

— Навіть не уявляю чому.

— Щодо того радіоповідомлення, яке ви щойно відправили на Європу — чи дістали ви на це дозвіл від Державного департаменту?

— Я не вважав, що це було потрібно. Просто попросив дозволу на посадку.

— Е-е… але було потрібно. І в кого ви просили дозволу? Ми офіційно визнали їхній уряд? Боюся, що все це дуже неправильно…

Після цих слів Міллсон став поступово розчинятись у повітрі, не припиняючи несхвально цокати язиком. Як добре, що це лише сон, подумав Флойд. І що тепер?

Ну-у, я міг би й здогадатися. Привіт, друзяко. А ти, виявляється, вмієш змінювати свій розмір? Авжеж, МАТ-1 зі своїми справжніми розмірами не змогла б утиснутися до мене в каюту — а її Старший Брат міг би легко проковтнути «Юніверс» із першої спроби.

Лише за два метри від його ліжка стояв — чи то висів у повітрі — чорний моноліт. І мав такий самий вигляд, як його давній знайомець, — тільки був у багато разів менший; Флойда неприємно вразило, коли він усвідомив, що його нічний гість має не лише таку саму форму та пропорції, але й розмір, що й звичайна надгробна плита. Хоча доктор і раніше звертав на це увагу, дивлячись на Чорний Моноліт, але аж до цього моменту його гігантські масштаби якось згладжували негативний вплив на психіку. Тепер же Гейвуд уперше відчув, як ось така подібність реально непокоїла його — і навіть здавалася зловісною. Зрозуміло, подумав він, що це всього-на-всього сон, але в моєму віці я не хотів би бачити таких-от натяків на тлінність буття…

Ну, та хоч там як — що ти тут робиш, друзяко? Приніс повідомлення від Дейва Боумена? Ти сам Дейв Боумен?

Правду кажучи, я й не очікував відповіді: ти й у минулому був не надто говіркий, еге ж? Але щойно ти з’являєшся десь неподалік, як обов’язково відбувається щось незвичайне. Іще шістдесят років тому з кратера Тихо, на Місяці, ти відправив був сигнал на Юпітер, щоб повідомити своїх творців, що ми тебе розкопали. І подивись-но, що ти зробив з Юпітером, коли ми прилетіли туди за дванадцять років!

То що ти замислив тепер?

Частина VI. Гейвен

Розділ 43. Рятувальні робóти

Першим завданням, яке постало перед капітаном Лапласом та його екіпажем, коли всі вони вже більш-менш призвичаїлися до того, що в них під ногами «терра фірма»[59], стало пристосуватися тепер до іншого, незвичного розташування інтер’єру всередині зорельота. Геть усе на «Ґалексі» було нині не так, майже догори ногами.

Космічні кораблі розроблені для двох режимів роботи — або за нульової гравітації, або за штучно створеної гравітації (при ввімкнених двигунах), направленої вздовж осі, паралельної до напрямку руху. Але тепер «Ґалексі» лежала майже горизонтально, і всі її палуби стали стінами. Складалося таке враження, наче люди поселились у маяку, який упав на бік; усі меблі треба було перенести на нові місця, а щонайменше п’ятдесят відсотків обладнання не працювало належним чином.

Та до певної міри така ситуація виявилася лихом не без добра, і капітан Лаплас скористався нею максимально. Екіпаж був тепер такий зайнятий переобладнанням інтер’єру «Ґалексі» — віддаючи пріоритет каналізаційній системі, — що за бойовий дух своїх людей капітан наразі був спокійний. Поки корпус залишався герметичним, а мюонні генератори продовжували давати електроенергію, людям нічого не загрожувало; їм треба було лише протриматись іще якихось двадцять днів, а потім з небес до них зійде спаситель в образі «Юніверсу». І ніхто навіть думати не хотів про те, що невідомі сили, які панували на Європі, можуть завадити ще одній посадці. Першу посадку землян, як усі вже зрозуміли, ті «вищі сили» проігнорували; тож усі були впевнені, що й рятувальній експедиції ніхто не перешкоджатиме…

Однак сама Європа була менш схильна до нейтралітету. Поки «Ґалексі» перебувала у відкритому морі, «європотруси», які невпинно руйнували цей маленький світ, на неї практично не впливали. Але тепер, коли космічний корабель став надто постійною сухопутною спорудою, його що кілька годин потрясали сейсмічні збурення. Зроби він тут посадку в нормальному, вертикальному положенні, то до цього часу, безумовно, його вже перекинуло б.

Загалом оті всі «європотруси» були не так небезпечні, як неприємні — але для тих, хто пережив Токіо 2033 або Лос-Анджелес 2045, вони стали справжнім кошмаром. І знання того, що ті трýси дотримуються цілком передбачуваного графіка — досягаючи свого руйнівного піку через три з половиною дні, коли повз неї з внутрішнього боку орбіти проходить Іо, — людям допомогло не дуже. Так само не вельми їх утішало й те, що власні гравітаційні припливи Європи завдавали Іо збитків не менше.

За шість днів виснажливої роботи капітан Лаплас переконався, що кращого порядку на «Ґалексі» за цих обставин добитись уже не вдасться, і тим і задовольнився. Після цього він оголосив вихідний, який більшість екіпажу проспала, а потім склав графік робіт на другий тиждень.

Науковці, звісно, хотіли досліджувати цей новий для них світ, у якому так несподівано опинилися. Згідно з радіолокаційними картами, які передав їм Ганімед, острів був завдовжки п’ятнадцять кілометрів і завширшки п’ять; його максимальна висота становила лише сто метрів — недостатньо високо, передрік хтось похмуро, щоб уникнути дійсно небезпечного цунамі.

Важко було собі уявити похмуріше та непривабливіше місце: за пів століття слабосилі вітри та дощі Європи так і не спромоглися ні зруйнувати, ні перетворити на пісок та гальку подушкову лаву, яка покривала половину її поверхні, ні обтесати гострі краї гранітних брил, які то тут, то там простромлювали наскрізь потоки скам’янілої лавової ріки. Але тепер усе це стало їхньою домівкою, і їй треба було дати ім’я.