Артур Чарльз Кларк - 2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк

Розділ 41. Спогади столітньої людини

Доктор Гейвуд Флойд уважав за краще не розповідати ні про першу експедицію до Юпітера, ні про другу — до Люцифера через десять років. Усе це було так давно — і не залишилося вже нічого такого, чого б він не розповів ще тоді, хтозна-коли, разів сто перед комітетами Конгресу, департаментами Космічної Ради та представниками медіа, як-от Віктор Вілліс.

Та, однак, він (згідно з контрактом) мав перед своїми попутниками певні зобов’язання, яких не можна було уникнути. Вони очікували, що той, як єдина жива на цей момент людина, яка стала свідком народження нового сонця — і нової сонячної системи, — має якесь своє, особливе розуміння тих світів, до яких вони тепер так швидко наближаються. Це припущення було наївне: він міг розповісти їм про «галілеївські» супутники набагато менше, ніж ті науковці та інженери, що вже не одне покоління працювали безпосередньо там. Тож, коли в нього, бувало, запитував хтось на котрійсь зі званих вечер: «А на що насправді схожа Європа?» (чи Ганімед, чи Іо, чи Каллісто…), — він, не довго думаючи й навіть дещо брутально, скеровував того допитливого до чималих звітів, наявних у бібліотеці зорельота.

І все-таки була одна тема, в якій його досвід виявився унікальним. Через пів століття після того випадку доктор Гейвуд інколи замислювався, сталося це тоді насправді чи він у той момент на борту «Діскавері», коли йому явився Девід Боумен, спав? Флойдові набагато простіше було повірити, що в той час на космічному кораблі побував привид…

Але те не могло бути сном: він чітко бачив тоді, як плавучі пилинки зібралися в той примарний образ людини, яка на ту мить мала бути мертвою вже понад десяток років. Якби не оте попередження, що дав йому привид (як ясно Флойд пам’ятав, губи в того привида не рухались, а його голос був пролунав із гучномовця на панелі керування), «Леонов» і всі на його борту під час вибуху Юпітера враз перетворилися б на пару.

— Чому він це зробив? — запитав Гейвуд Флойд на одній з посиденьок після чергової званої вечері. — Я сушу голову над цим питанням ось уже п’ятдесят років. Хоч би ким він став, після того як відправився був у космічній капсулі з «Діскавері» дослідити той моноліт, усе-таки, напевне, зберіг дещо спільне з людською расою; він не став абсолютно чужим, інопланетним. Нам відомо, що він повертався на Землю… ненадовго — через той випадок із бомбою на орбіті. І є вагомі докази того, що відвідував і свою матір, і свою давню подругу, яку кохав; це не схоже на дії… дії істоти, позбавленої всіх людських емоцій.

— Як ви гадаєте, хто він тепер? — запитав Вілліс. — І ще одне — де він?

— Гадаю, друге запитання не має жодного сенсу — навіть для людини. Чи знаєте ви, де перебуває ваша свідомість?

— Я не використовую метафізику. Припускаю, що десь у ділянці мого мозку.

— Коли я був молодим хлопцем, — зітхнув Михайлович, що мав талант робити несерйозними найсерйозніші дискусії, — моя перебувала десь на метр нижче.

— Припустімо, він на Європі: ми знаємо, що там є моноліт, і Боумен, безумовно, був якось із ним пов’язаний — подивіться, як він передав це попередження.

— Ви думаєте, що він передав і друге, наказуючи нам триматися подалі від неї?

— І яке ми збираємося от-от проігнорувати…

— … заради доброї справи… — Це капітан Сміт, що із задоволенням зазвичай тільки слухав, не втручаючись у дискусію та дозволяючи їй текти в будь-якому напрямку, зробив одне зі своїх рідкісних зауважень.

— Докторе Флойде, — задумливо продовжив капітан, — ви в унікальному становищі, і ми повинні цим скористатися. Одного разу Боумен уже доклав усіх зусиль, щоб допомогти вам. Якщо він досі десь там, то, можливо, з готовністю зробить це знову. Я надто переживаю з приводу того застереження: НЕ НАМАГАЙТЕСЯ ВИСАДИТИСЯ ТАМ. Якби він міг запевнити нас, що дія цього застереження… ну, скажімо, тимчасово призупинена… я почувався б щасливішим.

Перш ніж Гейвуд Флойд устиг відповісти, за столом з усіх боків кілька разів почулося «так, так!»

— Та я теж постійно думаю про це. Уже передав на «Ґалексі», щоб вони придивлялися до будь-яких… скажімо, знаків… на випадок, якщо Боумен спробує встановити з ними контакт.

— Можливо, — озвалася Іва, — що наразі він уже мертвий, звісно, якщо привиди можуть помирати.

Усі на це промовчали, і навіть у Михайловича не знайшлося до цих слів відповідного коментаря — і тоді Іва, очевидно, подумала, що на її слова ніхто не звернув уваги, бо ніхто й не очікував від неї істотного внеску в спільну справу.

Проте це її не відлякало, і вона спробувала ще раз.

— Вуді, любий, — звернулася вона до Гейвуда. — Чом би тобі просто не зв’язатися з ним через радіо? Воно ж для того й існує, чи не так?

Ця ідея давно вже крутилась і в голові Флойда, але здавалася йому якоюсь надто наївною, щоб сприймати її серйозно.

— Я так і зроблю, — пообіцяв він. — У всякому разі, шкоди від цього не буде.

Розділ 42. «Мініліт»[58]

Цього разу Флойд був цілком упевнений, що бачить сон…

Він ніколи не міг добре спати при нульовій силі тяжіння, а «Юніверс» тепер дрейфував за інерцією, з вимкненими на максимальній швидкості двигунами. За два дні почнеться майже тиждень безперервного сповільнення, скидання величезної, надмірної швидкості зорельота перед його зустріччю з Європою.

Однак, хоч би скільки разів він припасовував прив’язні ремені, вони завжди здавалися то занадто туго затягнутими, то занадто вільно. І врешті в нього то виникали труднощі з диханням, то, навпаки, він прокидався від відчуття, що плавно «випадає» (у невагомості) зі свого ліжка.

Одного разу він прокинувся у повітрі посеред кімнати й наступні кілька хвилин тільки те й робив, що крутився, вертівся та махав навсібіч руками й ногами, поки нарешті, виснаженому, йому вдалося «пропливти» кілька метрів до найближчої стіни. І лише потому в нього настало просвітлення: виявляється, слід було просто спокійно трохи почекати, і система вентиляції у приміщенні незабаром сама підтягнула б бідолаху до витяжної решітки без жодного зусилля з його боку. Як досвідчений космічний мандрівник, він прекрасно знав це; єдине, що його виправдовувало, була проста паніка.

Але цього вечора йому вдалося зробити все як слід; можливо, коли повернеться тяжіння, доведеться довго звикати до нього знову. Він пролежав лише кілька хвилин, прокручуючи в голові останню бесіду за