Ендрю Мейн - Хованки з хижаком, Ендрю Мейн

Два роки тому з’явився рапорт на зниклу безвісти дев’ятнадцятирічну Саммер Озборн. Вона жила в місті Сільвер-Рок, трьома милями вниз дорогою від Гудзон-Крика. Моя програма виокремила цей район як такий, де з високою ймовірністю можна знайти сліди вбивці.

Саммер не падала соціальною драбиною так низько, як Челсі, і тому її зникнення видається ще підозрілішим.

Я приїхав аж сюди, щоб перевірити, у чому ж річ — мені з Челсі пощастило чи МААТ таки щось надибала. Глибоко в душі я знаю, що це не випадковість, проте науковець у мені прагне перевірити свою гіпотезу.

Коли МААТ поставила тут велику червону мітку, я вирішив поцікавитись і пошукати, чи є рапорти про зниклих безвісти, що підходять під профіль. За останніх десять років таких рапортів було шість. Останнім був рапорт Саммер.

Інша причина — те, що слідство у справі Челсі стоїть на місці. Ніхто нікуди не поспішає. Було опубліковано попередній звіт щодо можливого нападу пуми або ведмедя, а її тіло відіслали в Бозмен для проведення додаткових аналізів.

Годі з мене бути психом і бігати поліційними відділками з навіженою історією про вбивцю, який маскує свої злочини під напади тварин.

Моя єдина мета — зібрати стільки доказів, скільки зможу. Наразі це означає знайти ще одне тіло.

Я припиняю копати й оглядаю ліс навколо. До шосе всього двісті футів, проте здається, ніби ціла тисяча миль.

Дробовик Ґаса лежить у межах досяжності в моїй дорожній сумці, а за поясом у мене його пістолет. Мене не довелося довго вмовляти взяти зброю з собою.

Задля власної безпеки я вистріляв цілу коробку набоїв, щоб упевнитись, що я таки не забув, як тримати зброю в руках. І хоч я певен, що зможу відвести приціл від себе, не знаю, чи вистачить мені спритності чи психологічної готовності вистрелити. Втім, хоч якийсь захист — це краще, ніж узагалі ніякого. Якщо я зустріну тут убивцю, мій звичний балончик спрею проти ведмедів навряд чи допоможе.

Ясна річ, шанси випадково наштовхнутися на нього в лісі просто астрономічні. Випадково...

Я викопую ще один шар землі й бачу брудний шматок фіолетової тканини.

Усе в моєму тілі завмирає. Немає збудження від усвідомлення правоти. Лише всеохопний жах.

Я кидаю лопату й натягаю пару латексних рукавичок, щоб рити руками.

Коли я обережно відкидаю землю навколо тканини, починають вимальовуватись обриси голови. Тканина — це футболка. Я її тягну, і на мене дивиться бліде мертвотне обличчя з молочно-блакитними очима, що так нагадують колір неба цього ранку. На обличчі пасма білявого волосся — ніби тільки й чекають, що вона ось-ось їх прибере.

Я очищаю тулуб від землі, відкриваючи голе тіло з темними, забитими землею ранами на маленьких грудях.

Черевна порожнина Саммер розпорота, і нутрощі — огидна смердюча маса роздутих кишок — вивалені назовні.

Треба взяти зразки, але я мушу зробити перерву. Ці очі — це для мене занадто. Вони мали б розкластись куди більше, та футболка й хімічний склад ґрунту в цій місцині якимось чином їх зберегли. Здається, ніби вона все ще бачить те, що побачила востаннє перед смертю.

Я роблю крок назад і спираюсь на дерево, переводжу дух, намагаюся заспокоїтись.

Будь науковцем, Тео. Зараз їй не треба людина, яка її оплакуватиме. Їй треба людина, яка знайде вбивцю.

Я повертаюся і стаю навколішки, щоб продовжити розкопувати тіло.

Зчищаю землю з її рук і думаю про те, як у дитинстві мати купала Саммер і обтирала рушником. Якби вона знала, яка доля спіткає її дівчинку, чи відпустила б її коли-небудь від себе?

Руки закляклі, як я й очікував. Я підіймаю праву догори, щоби сфотографувати глибокі рани і взяти зразок тканин. На якусь мить рука приховує її моторошні очі. Та коли я опускаю руку, вони знову дивляться в небо — ніби шукаючи відповідей у бога.

Вдома нікого нема, сонечко. А якщо і є, йому начхати.

У мене сіпається вухо, і здається, що за мною стежать. Я намагаюся проаналізувати це відчуття — ніби морозець пробігає по спині.

Спочатку я повільно оглядаю навколишні дерева. Коли упевнююсь, що переді мною лише ліс, злегка повертаю голову.

За сорок футів від мене на пагорбі у трьох парах очей відблискує призахідне сонце.

Вовки.

Великі.

Певно, вчули запах трупа ще задовго до того, як я докопався до футболки. Приманені смородом, вони зібралися спостерігати й вичікувати.

Я не можу її тут лишити. Челсі я закопав, бо навколо не було нічого, що могло б її викопати.

Щойно я піду, неважливо, наскільки глибоко закопавши чи чим укривши тіло, вовки його дістануть. Вони знають, що вона тут.

Я мушу взяти її з собою.

Поки я повністю її відкопую, сонце вже сідає. Я кладу ліхтар на краю ями, спрямувавши світло на вовків, та поки я не дивлюся, вони зникають.

Коли я обережно підіймаю тіло й тягну до шматка брезенту, що розстелив поруч, то помічаю сріблясті очі, які стежать за мною з набагато ближчої відстані.

Вони обійшли мій конус світла і стоять усього за кілька ярдів.

Зазвичай вовки лякаються людей, і напади стаються вкрай рідко. Не певен, чи враховано в цій статистиці випадки, коли людина сама серед лісу поруч із напіврозкладеним трупом.

Я кладу Саммер посеред блакитного шматка брезенту. Її коліна злегка зігнуті, крізь дірки в чорних легінсах видно бліду шкіру. Коли я намагаюся загорнути тіло, краплі мого поту падають їй на обличчя і стікають брудними щоками, мов сльози.

Гарчання одного з моїх наглядачів повертає мене до реальності.

М’язи Саммер давно деградували зі стану трупного задубіння, зробивши її тіло достатньо гнучким, щоб я міг закинути його на плече, мов рибалка свої сіті.

На інше плече я беру сумку й освітлюю ліхтарем шлях до машини.

Сірі тіні йдуть слідом за мною в темряві й марно гарчать, сподіваючись, що я кину тіло.

Я цього не зроблю. І не потягнуся за пістолетом чи дробовиком — навіть щоб зробити попереджувальний постріл.

Ці створіння — безпринципні боягузи, що не наважуються нападати на будь-що, більше за них самих. Мабуть, у цьому вони не надто відрізняються від того, хто вбив Саммер.

Сподіваюся, що це так.

Ні, я молюся, щоб це виявилось так.

Розділ 48

Інерція

Шеф поліції Шоу стоїть біля відкидного борту мого «Експлорера» і світить ліхтарем на обличчя Саммер. На ньому футболка, парка та спортивні штани, що насилу втримують об’ємний живіт. Ліхтар — єдине, що виказує в ньому