Шевчук Валерій - Роман юрби, Шевчук Валерій

Його обличчя поступово наливалося багрянцем, а в голові колесом крутилася одна й та ж думка; "Буйний чи тихий? А що коли буйний?"

5

Сів на поваленому стовбурі верби і, розширивши очі, дивився, як до річки спускається екзотична кавалькада баб. Попереду ступала роздольна стара в купальнику такої ширини, що в нього міг би вдягтися столітній дуб, — через плече було перекинуто халата; а на голові в неї — широчезний капелюх з обвислими крисами, від чого ні очей, ні носа старої видно не було. Поруч дибцяла маленька й сухенька бабця із закрученою, як в індійського раджі, хусткою на голові. В другому ряді крокувала жінка у вицвілому сатиновому сарафані, ліва її нога була роздута й замотана бинтами, а ліва рука опиралася на палицю. Ззаду простувало ще двоє: одна худа й зігнута, в купальному костюмі, який висів на ній так само, як шкіра, а біля неї трюхикала круглолиця і червонощока в гігантських темних окулярах і з усмішкою на все лице. На ній віявся широчезний халат, який спускався аж до землі, тоді як плаття на її супутниці було увіч закоротке. Він дивився на тих старих з особливим інтересом, бо вони увіч були старші за сорокарічний горіх у колись його дворі (садила його ще мати), навіть старші за п’ятдесятирічного клена, якого садив його батько, — він захотів раптом упізнати їх, бо всі, здається, були місцеві й напевне жили в хатках, які розсипалися навдокіл. Іванові аж очі заболіли, так пильно він на них дивився, але помітили той його інтерес і вони й гордо поодвертались од нього. Троє з них несло під пахвою по ковдрі, і йшли вони до зарослого травою берега. Повертав за ними голову, ніби був локатором; невже й справді, подумав він, з цих п’яти жодна не жила тут тридцять років тому? За тридцять років це місто, в яке приїхав, стало іншим містом, а люди — іншими людьми. Те місто, яке він знав і до якого так рвався, здається, померло: воно вмирає якраз так, як росте дерево — кільцями. Отак накладаються одне на одне кільця, а те, що було назовні, ховається вглиб. Отож річ звичайна людина, прийшовши через довгі роки до рідних осель, не впізнає тут нічого, хоч перед цим вірила в своє воскрешення. "Я не вірю, що воскрес", — думав Іван, роздивляючись місця, які не раз відвідували його уві сні або й просто марились. Отож тут, куди так пильно рвався, куди привела його вся ота витрачена енергія, отой безумний його надпорив, він сподівався таки позбутися кволого в собі, що зневільнює людину й робить її безпомічною. Ага, він, здається, не врахував одного моменту: кільця міста все-таки мають сув’язь із тими, що ховаються в глибині дерева, отож не міг не повертатися весь час до тих, котрі так урочисто дибцяли до річки; щось пізнавав у них знайоме. Зрештою, бабці вже й придибцяли; розстеляють ковдри: одна, друга й третя. Та могутня, грубезна, як столітній дуб, розкидає солодко ноги й руки й не менш задоволено примружується. Та друга, в купальнику, дістає мотка вовни й починає плести собі сукню на зиму; та, в окулярах, стоїть, бо вона, здається, настільки запливла товщем, що вже й не згинається, отож тільки й може — лежати й стояти. Та, з пов’язкою індійського раджі, сідає й починає говорити, а та, з палицею й перев’язаною ногою, сідає повільно й довго, постогнуючи і допомагаючи собі палицею та рукою. Він подумав, що там, у колись власному подвір’ї, забув розпитатися про колишніх пожильців околиці. Хтось та й лишився з них, хай і один, хтось такий, повз кого він колись проходив, як повз порожнє місце. "Так мусить бути, — думав він, — інакше порожнім місцем стану я, бо земля без людей — мертва". Але він знав, що каже неправду; вона таки не мертва. Пізнавав це, бо дихала на нього живим подихом, адже живий він сам. Отож відчув на обличчі живий подих річки, землі, трави й дерев, хай це була інша річка, земля і трава. Такого почуття не знав раніше: щось зворушувало його, і щось викликало сльози. Вчора, коли уперше спустився в цю долину, раптом відчув, що не може володіти собою, став серед вулиці й заплакав. Ці його сльози, здається, бачила та, в чорних окулярах, вона стояла на ґанку, а нижче, на приступках того-таки ґанку, сиділа ота, з замотаною ногою; здається, вони покрутили пальцями біля скроні, помітивши, що старий чоловік стоїть серед вулиці й плаче. Але він плакав не тому, що нарешті повернувся, що таки дістався до цього так густо освітленого сонцем місця, він плакав тому, що місця оці наполовину були чужі. Отож швидко пішов до річки далі од сторонніх очей, обтер очі обома руками, а там сів на цього-таки стовбура поваленої верби й закурив. Тоді й відчув у собі якусь крайню вичерпаність, порожнечу, відчув, що він уже нікуди й ніколи не поспішатиме, що цвіркун, який прострибав тисячі кілометрів, нарешті поламав свої стрибучі ноги, що корабель, якого так довго й немилосердно кидало по морях, таки вплив у гавань. Я знайшов гавань, — прошепотіли його вуста рядок із давно колись вивчених віршів, — прощайте надія і щастя!"

6

Різко звівся й пішов просто до тих старих, які зручно й мальовничо розташувалися на березі. Вони раптом позамовкали, а та що плела вовняну сукню, зупинила шпиці.

— Прошу мені вибачити, — сказав він. — Ви, часом, не з цього кутка?

Тоді його погляд упав на маленьку бабцю, обв’язану, як індійський раджа. Маленька всміхнулася до нього: половина зубів її була золота, а половина справжня. Він раптом упізнав у ній щось знайоме; не в оцих зубах і не в хустині, пов’язаній, як у індійського раджі, — щось в усміху і в очах, бо обличчя в неї було брунатне, як в того-таки індійського раджі, й густо посічене зморшками.

— Ніна? — спитав він здивовано.

Ніна засміялась, а разом з нею інші четверо.

— Атож, Іване, — сказала вона баском. — Дуже ти загордів, що не пізнаєш давніх знайомих.

Тоді його погляд упав на ту, що ходила з палицею і мала зав’язану бинтами ногу. Вона сиділа, спираючись руками позад себе і дивилася на нього молодими, давно знайомими очима. Здається, він тільки й пізнав, що ці очі, смутні й гарні, незважаючи на те чуже, повне, капшукувате лице.

— І ти тут, Варочко? — сказав він полегшено. — Господи, багаті будете: здаля я вас і не пізнав.

— Зате пізнали здаля ми тебе. Ще від учора тут ходиш, — добродушно сказала Варка. — Чи так уже ми позмінювались?

— Ясне діло, що він загордів, — сказав десь поруч голос Поліни Войцехівської, і він почав шукати очима, хто ж Поліна: ота, що плете вовняну сукню, чи ота круглолиця, повнощока. Круглолиця стояла, а широка, як дуб, лежала, прикривши лице капелюхом, — голос вийшов з-поміж тих, що були долі. Але він не пізнав у тій, що плела вовняну сукню, Поліни Войцехівської — ця була увіч незнайома, хоч і всміхалася до нього, як оті, розпізнані.

— Не впізнаєш? — спитав голос Поліни Войцехівської.

— Пізнаю, Поліночко, — сказав він, ковтаючи гостру спазму. — Хіба можна тебе не впізнати?

— А я думала, що таке з мене стало опудало, і не пізнати! — сказала голосом Поліни Войцехівської та, що плела собі вовняну сукню.

Тоді він подивився на повнолицю й повнощоку, яка й не сідала, бо тяжко їй перегинатися, так щедро була залита товщем.

— Соромно тобі, Іване, не признаватися до своїх давніх приятельок. Пам’ятаєш, коли ми грали в садівника, я все казала, що закохана в тебе?

Щось було і в цьому голосі знайоме. Але ні, він не знав цього голосу. Щось мигнуло і в обличчі давнєколишнє, але він не знав і цього обличчя. Знав, що в час вечірніх молодіжних сходин найчастіше переглядався й перекидався двозначними фліртовими натяками з Кларою Прищепою, яку прозивали хлопці Жасминовою Панею, — в неї у дворі росли зарості жасмину, і мати Жасминової Пані продавала той жасмин на базарчику біля мосту…

— Жасмин — хорошенький цвіточок, він пахне харашо! — іронічно проказав Іван міщанського віршика своєї пори, і четверо старих розреготалося, навіть ота, котра ховала обличчя під капелюхом. Не сміялася тільки Жасминова Пані, бо чого їй і сміятися, коли це з неї чинили насмішку.

— Ти як був язикатий, такий і залишився, — сказала вона добродушно. — А жасмину нашого вже давно нема!

— І ніхто тебе не називає Жасминовою Панею? — смутно спитав Іван.

— Хіба позаочі! — в тон йому відказала Жасминова Пані.

— Я вчора тут цілий день блукав, — сказав Іван, кидаючи поглядом на ту, що була, як столітній дуб, і все ще прикривала обличчя капелюхом. — І так якось мені сумно зробилось: і вулиця не та, і люди. Ніби між чужих потрапив.

— Бо погано впізнаєш здаля, — сказала з-під капелюха та, що була, ніби столітній дуб.

— Спробуй тебе пізнати, коли обличчя закрила, — мовив Іван.

— А може, я тут зовсім недавно живу? — сказала та, що була, ніби столітній дуб. — Може, я сюди тільки на пляж прийшла і загаряю?

— Боїшся, щоб я тебе не впізнав, Клаво? — м’яко сказав Іван.

— Бач, упізнав, — Клава скинула з обличчя капелюха й сіла. Сиве волосся її було скручене в курдульку, а обличчя повне сальних складок. Сині, вицвілі очки пропадали між тих складок, і тихий жаль відчув раптом Іван: вона мала рацію, ця Клава: ніколи і нізащо він її не впізнав би.

— Дивно, — сказав він, присідаючи біля стареньких — Тут зібралася вся жіноча частина нашої юнацької компанії. А хлопці?

— Хлопців нема, Іване, — сказала смутно Жасминова Пані. — Хлопці там, де всі мають бути. Один тільки Сашко Кравчук дибає…

— Сашко Кравчук? — перепитав Іван.

— Але він уже на нас, дівчат, і оком не веде, — сказала Клава. — Ходить по березі, залізяччя визбирує. А ти з якого це неба впав?

— Я добирався сюди, дівчата, п’ять років, — сердешно сказав Іван. — Як ви думаєте, вдасться мені виперти з моєї хати отого когута на сідалі?..

На те посмутніли вони всі п’ятеро і задумалися тяжко, бо, здається, кожен із них подумав: коли когут сів на сідало, то, напевне, не для того, щоб летіти у світ.

7

— Чула? — спитав Микола у жінки, коли та знову вийшла з сіней, тримаючи у руці віхтя. — Це або якийсь бандюга, або малахольний.

— Чого це він малахольний? — спокійно спитала Катерина — Говорив розумно. Певне, з грамотних…

— Знаю я цих грамотних, — сказав Микола. Він досі сидів за столом, а перед ним стояла глибока тарілка з недоїденими кришеними огірками та помідорами.

— Може б, ми подивилися на ту кватирю, — сказала Катря.