Шевчук Валерій - Роман юрби, Шевчук Валерій

— Коли хороша кватиря, то й нам було б добре, і йому.

— Це мій дім, а там за ту квартиру щомісяця плати.

— І гроші він обіцяв.

— Які там гроші? — аж почервонів Микола. — Я в тої старої хату задурняк узяв. Знаєш, скільки наша хата тепер стоїть? Двадцять тисяч, о! Та й уклали ми в неї немало: ванну поставили — раз, парове — два, а перекривали, коли твоя мати померла…

— Ти в мене хазяїн, то й вирішуй, — несміливо озвалася Катря.

— Нє, ти подумай: гроші поверну. Тоді ці гроші щось стоїли… А те, що я працював коло цієї хати п’ятнадцять літ?.. Думаєш, чого він хоче? Видере з мене хату за три тисячі, продасть за двадцять, гроші — в кишеню, і шукай вітра в полі! Я цих жуліків добре знаю!..

— Та ж каже: заскучав, — мовила Катря, нетямковито звісивши долішню губу.

— А ти й повірила, — захихотів Микола. — Це все одно, щоб я вернувся в село і почав торгувати в дядька Кіндрата материну розвалюху. Та я туди у віки вічні не повернуся…

— Він же в городі, — сказала Катерина й зазирнула у тарілку з недоїденими огірками й помідорами. — Доїв би ти це, я тарілку вимила б.

— Пальцями? — розчепірив пухку п’ятірню Микола — Забрала ложку, а тепер доїж.

Катря подибцяла в сіни й винесла звідти ложку. Микола швидко виїв огірки з помідорами, тоді приклав миску до рота і з присьорбом випив сік з олією.

— На! — тицьнув порожню тарілку. — Він думає, що на дурного напав. Чорта лисого мене окрутить…

— А може, він десь там по тюрмах шлявся, — несміливо озвалася Катря. — Не схочеш, то ще й лиха собі напитаєш. Хата ж його…

Микола ніс руку, щоб витерти масні губи, жінчине слово заскочило його зненацька, і руки до вуст він не доніс.

— Моя це хата, а не його! — рявкнув він. — А його та квартира, що під носа мені тиче… Я на нього в міліцію заявлю!

— Але він нічого поганого не зробив. Хоче міняться… Скільки кімнат у тій його кватирі?

— Чи він сказав? Мабуть, така квартира, як я парубок… Я тут у себе вдома і самогоночку можу вигнать, і під горіхом полежать.

— Самогон ти вже не будеш гнать, — твердо сказала Катерина — Забув, що лікар сказав?

— Ну, нехай, я больний. А як больний, то мені під горіхом не можна полежать?

— Та лежи собі на здоров’я…

Але сьогодні йому було не до лежання. Сьогодні цілий день йому перекумельгнувся з ніг на голову. Сьогодні в нього якесь чортзна-що, а не вихідний. Робочому чоловіку оно спочити тра, а тут якісь малахольні шляються. Якісь підозрілі типи туляються: ножа під ребро нахваляються всунути. Бо коли й справді він десь по тюрмах валявся, чи довго це йому? Чи тяжко ножаку всунути якомусь там Миколі, що йому зараз важко і з-за столу вилізти. Близьких сусідів нема, рука в нього широка, як решето, — затулить тим решетом рота і випустить Миколі з живота кишки, вони, ці урки, мстиві! А тоді ні городської квартири, ні трьох тисяч… Микола здригнувся. Здалося йому, що з-під столу висовується довгий іржавий ніж і скобоче йому там, де починаються ребра. Катря мила в сінях тарілку з-під кришених огірків та помідорів, а він уже починав сердитися, що покинула його самого.

— Иди-но сюди! — гукнув сердито.

Катря стала на порозі з віхтем у руці.

— Чого це ти сказала, що він по тюрмах бував?

— Хіба я знаю? Видать, раніше не міг сюди приїхати, а чого? Чого це стара продала задурно хату і до нього подалась? А коли він уже там прижився, то чого було повертатися? Може, з пилітичеських?

Микола стрельнув до жінки поглядом і вперше здивувався з її розумових здатностей.

— Заковириста це штука, — сказав. — Там у тебе кислячку не лишилося? Щось жога почала мене пекти.

Катря безмовно сховалась у сінях і видибала з півлітровою банкою кисляку. Микола протягнув через стіл пухку руку і схопив ту банку міцним зажимом. Ковтав кисляк, аж щось йому йойкало всередині, а коли випив усе, віддувся.

— Чорт! — сказав. — Тут нам з тобою, жінко, треба добре покрутити головою. Щоб не влипнуть!

— Крути, — спокійно озвалася Катря. — На те ти в мене і хазяїн…

8

Отож "хазяїн" почав крутити головою. Але завжди, коли доводилося йому так чинити, незвичайна сонливість починала охоплювати його, ніби хто в кокон загортав: шовкові нитки, приємна млость, а замість думання — заватілість у мозку. Тоді рот його почав роздиратися так широко, як роздирається, коли хочуть озирнути запалене горло. І може б, і сьогодні все закінчилося тим-таки: він вирішив би, що найпожиточніші думки приходять, коли чоловік не сидить, а лежить, не забуваймо, що під горіхом стояла чудова, нова розкладачка, ясно біліла подушками, а вкривало гостинно відгорнуло подола, ласкаво запрошуючи. Але в людському житті бувають дні фатальні й щасливі, а сьогоднішній Микола аж ніяк не назвав би щасливим. Отож сталося так, що якась дуже вже дурна муха надто розігналася, чи від когось тікаючи, чи когось доганяючи. Вона не змогла вчасно скоригувати польоту, не змогла вчасно зреагувати на сигнал своєї локаційної системи і з усього маху ввігналася просто в того розтуленого рота, і від того Миколина щелепа спазматично смикнулась і горішні зуби аж дзенькнулись об зуби долішні; Микола відчув, що та муха рвонулася просто йому в горло, а оскільки горло його було привчене ковтати все, що потрапить до рота, то миттю ту муху пожерло. Очі в Миколи вирячилися, він став червоний, як рак, муха шкреботала його десь уже в глибині, шалено тріпаючи крильми, і відчув, що зараз станеться якась біда, що він може вивергнути на стіл усе, що тільки-но було з нього з таким смаком зметене. "Кар! Кар! Кар!" — захрипів він, очевидно гукаючи в такий спосіб Катерину, і Катерина перелякано вискочила з сіней з віхтем у руці; вона подивилася на чоловіка з таким переляком, начебто й справді хтось засунув під ребро ножа, і йому, бідоласі, таки прийшов отой очікуваний кінець.

— Що таке? — спитала вона пополотнівши.

— Муху ковтнув, — злякано прошепотів Микола. — Дай-но щось заїсти…

Він ледве вимовив ці слова, але жінка його була не така нетямуща, щоб тих слів не зрозуміти, вона жбурнула віхтя на стола і кинулася в сіни, де відбатувала добру крайку хліба насущного, швиденько намастила в півпальця маслом і моторно подріботіла назад.

Микола куснув такого клапотя, як тільки міг, і з полегшею відчув, що муха в його горлі вже не тріпочеться, що вона вже наковталася соку, який стрельнув під горло від шлунку, в’язкі хлібно-масляна маса посунула її в темну отхлань Миколиного нутра, від чого кров знову потекла від обличчя туди, де їй належиться пливти, а Микола пожадно доїдав те, що лишилося.

— Фу, чорт! — відсапнувся він. — Думав, учавлюсь.

— Бо треба руку прикладати, коли вершу роззявляєш, — немилосердно прорікла Катря.

— Коли ж не встиг, — сказав Микола. — І що це сьогодні в мене за день такий! Все мені якось навкіс іде.

— Ходи поспи! — сумирно порадила жінка. — Я це по собі знаю: коли вже не щастить, то я тоді тихіша води…

І він став тихіший води. Тобто продовжував сидіти за столом і тільки сонно покліпував очима. Тоді й почали крутитись у його голові думки. Може, й справді послати к чорту все це хазяйство й піти у городську квартиру де, коли й будуть мухи, то не такі, які з розгону вганяються в горлянку… Щось дуже грамотно говорив той малахольний… А коли затребувати з нього не три, а десять тисяч?. А коли він і справді блатний?.. "Блатні не говорять так грамотно", — сказав він собі… "Блатні усякі бувають, — відповів він сам собі, — треба не дуже з цим ділом поспішати, а може, й порадитися з кимось…" Жінка щось там молола, але жінку слухай, а свій розум май. Він має свій розум і не такий дурний, щоб його провели. Коли він уже звідси й піде, — Микола обвів двора, зупиняючись поглядом на дереві чи на городі, то вже не за дурничку. Копати города цієї весни не давала йому ядуха. Заважав живіт, а жінці впорати все самій також нелегко. Ще невідомо, яка та квартира і чи вона чогось варта. Якось перевірити б у цього типа документи: чи справді він той, за кого вдає?.. Такий у нього пильний погляд, бр-р, як жаба дивиться! Холодний такий і загрозливий погляд з такими, здається, ліпше діла не мати… А чи можна державну хату міняти на приватну?.. Хай ти гориш зі своїми обмінами, принесла його нечиста сила. А де він зараз?

— А де він зараз? — спитав Микола у жінки, яка вийшла на подвір’я з віхтем у руці.

— Хто?

— Хто, хто? Отой чортяка, що до нас приперся!

— А чи ж я дивилася за ним? Подався кудись…

Тоді Микола відчув рішучість. Оперся руками об дошки літнього столу й почав вилазити, бо лава стояа біля столу надто близько.

Став серед двору й застібав на штанях ґудзики. Тоді всунув кінчика паска у пряжку і хотів затягти його до тієї дірочки, на яку застібував учора. Але це йому так легко не давалося; тоді він упокорився й застібнув на одну дірочку далі.

— Дай-но мені спінджака, — повелів він жінці.

Катря дала йому піджака, і він рішуче усунув у нього руки.

— Кравата вдягати не будеш? — спитала Катря.

— Давай! І капелюха теж.

Він затягнув на шиї краватку і насунув капелюха. Застібнув ґудзики на піджаку і повагом пішов з двору: в капелюсі, з краватом і в капцях.

— Хочу розвідочку маленьку зробить, — повернувся він од хвіртки.

Жінка щось сказала, але він не дочув. "Чортова сірка у вухах! — подумав він. — Треба буде неодмінно почистити!"

9

Можна було б зайти ще до Сашка Кравчука, але на сьогодні Іванові вражень було досить. Він посидів і пожартував з тими своїми ровесницями, а тепер, коли йшов вулицею назад у місто, вона не здалася йому такою зчужілою. Ішов, і всміхався, й подумки вимічав двори, згадуючи їхніх колишніх посельців. У тих дворах поралися чи й просто сиділи люди, яких він не знав, і він подумав, що та колишня його вулиця майже витекла з життя, як пересохлий струмок. Здається, їх лишилося тут тільки семеро, а може, ще кілька, з котрими діла не мав, але це зараз не смутило його і не вражало. Був наче краплина, яка подорожує у світі (колись читав про те якесь дитяче оповіданнячко); та краплина, яка мандрує, перетворюючись у пару, сніг і лід. Всякі злигодні житейські — це і є пара, сніг і лід, і не в тому інтерес життя. Живе краплина тільки тоді, коли вливається у стихію собі притаманну, коли єднається в морі, ріці чи струмку. Хотів так думати, але кутиком мозку збагнув, що це тільки частина істини.