Антуан де Сент Екзюпері - Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері

ноги. Дарма що нічого не знає про вогонь так, як знаєш що-небудь про нього ти, зрячий. Він знайшов істину свого тіла, бо ти побачиш, що він не змінить свого місця.

А якщо ти дорікнеш моїй істині, буцім вона не істина, я розповім тобі про смерть єдиного справжнього геометра, мого друга, що, готуючись умерти, попросив мене допомогти йому.

 

CXXVI

 

 

Отож я пішов до нього повільною ходою, бо любив його.

- Геометре, друже, я молитиму Бога за тебе.

Але він був знесилений, страждав.

- Не переживай за моє тіло. В мене відмерла одна нога і одна рука, і ось я тут, мов старе дерево. Нехай прийде дроворуб…

- Геометре, ти ні про що не шкодуєш?

- Про що я шкодував би? Я пам’ятаю про руку, що служила мені, і ногу, яка ходила. Але все життя - це народження. Себе приймають таким, яким ти є. Ти шкодував коли-небудь про своє раннє дитинство, свої п’ятнадцять років або літа своєї зрілості? Такі жалі - жалі нікчемного поета. Немає жалю, є лагідність смутку, що є не стражданням, а пахощами у пляшці, де випарувався лікер. Звісно, втративши своє око, ти оплакуєш його, бо всяке перетворення болісне. Але немає ніякої патетики в тому, щоб ходити по життю з одним оком. Я бачив, як сліпі навіть сміються.

- Можна згадати про колишнє щастя…

- А де ти бачив, щоб було страждання? Звісно, я бачив чоловіка, що страждав, коли поїхала його кохана, що була для нього сенсом його днів, годин і речей. Адже впав його храм. Але я не бачив, щоб страждав той, що знав екзальтацію кохання, а потім перестав кохати, втратив осередок своєї радості. Це той самий чоловік, якого вірш спершу зворушував, а потім набрид йому. Де ти бачив, щоб він страждав? Це дух, що спить, і людини вже немає. Бо нудьга - це не жаль. Жаль за коханням - це завжди кохання… а якщо вже немає кохання, то немає й жалю за коханням. Ти натрапиш тільки на нудьгу, що належить до рівня речей, бо вони не мають нічого, щоб дати тобі. Матеріали мого життя розпадуться тієї миті, коли впаде їхній замковий камінь, це мука перетворення, і як я знатиму про неї? Адже тільки тепер переді мною постав справжній замковий камінь і справжнє значення, і вони ніколи не мали того сенсу, який мають тепер. Як я знатиму, що таке нудьга, якщо собор уже збудований, завершений і осяяний перед моїми очима?

- Геометре, що ти верзеш! Таж мати може плакати, згадуючи про смерть дитини.

- Звичайно, тієї миті, коли дитина вмирає. Адже речі втрачають свій сенс. Материні груди наповнюються молоком, але дитини вже немає. На тебе тисне таємниця, призначена твоїй коханій, а коханої вже немає. А якщо ти походиш із маєтку, вже проданого й розпорошеного, що ти робитимеш зі своєю любов’ю до маєтку? Мить перетворення завжди болісна. Але ти помиляєшся, бо слова заплутують людей. Настає пора, коли давні речі набувають свого сенсу, який спонукає тебе розвиватися. Настає пора, коли ти почуваєшся багатшим, бо любив колись. Цей смуток солодкий. Настає пора, коли мати постаріла, її обличчя стало зворушливішим, серце - просвітленішим, і спогад про померлу дитину, дарма що вона не наважується признатися в цьому, бо дуже боїться слів, солодкий для неї. Хіба ти чув коли-небудь, щоб мати казала, що вона воліла б ніколи не знати тієї дитини, ніколи не годувати її грудьми, не пестити її?

Геометр, довго помовчавши, потім додав:

- Отак і моє життя, добре упорядковане в минулому, стає для мене тепер уже спогадом…

- Ох, геометре, друже, скажи мені правду, хто дав тобі такий душевний спокій?..

- Знати істину - це, можливо, лише бачити її в тиші. Знати істину - це, можливо, нарешті мати право на вічну тишу. Я маю звичай казати, що те дерево справжнє, яке має певне співвідношення своїх частин. А ліс - той, у якому є певне співвідношення між деревами. Потім маєток, де є певне співвідношення між деревами, луками та іншими матеріалами маєтку. Потім Бог, що є досконалим співвідношенням між імперіями та всім іншим, що є у світі. Бог не менш істинний, ніж дерево, дарма що прочитати його важче. Більше я вже не маю запитань.

Геометр замислився:

- Я не знаю іншої істини. Я знаю тільки структури, які більшою чи меншою мірою зручні для мене, щоб пояснювати світ. Але…

Цього разу астроном надовго замовк, і я вже не наважувався уривати його:

- Проте мені кілька разів здавалося, ніби вони нагадують щось…

- Що ти маєш на увазі?

- Якщо я шукав, я знаходив, бо дух прагне тільки того, чим володіє. Знайти - це бачити. Як я шукатиму те, що для мене ще не має сенсу? Я тобі вже казав: жаль за коханням - це кохання. Ніхто не страждає від прагнення того, чого не уявляє собі. Проте я відчував немов жаль за речами, які ще не мали сенсу. Інакше чому б я йшов у напрямі істин, яких не міг збагнути? Я обрав іти до невідомих криниць прямолінійних доріг, схожих на шляхи повернення. Я інстинктивно відчував свої структури, як сліпа гусінь - сонце.

А ти, коли збудував храм, і він був гарний, на що він був схожий?

А коли ти ухвалював закони про церемоніал людей, і він підносив людей так, як нагрівав вогонь твого сліпого, на що був схожий той церемоніал? Адже приклади не завжди добрі, і є церемоніали, які не підносять.

Але гусінь не знає сонця, сліпі не знають вогню, а ти не знаєш обличчя, на яке, будуючи, робиш схожим свій храм, що є патетикою в серці людей.

Для мене існувало обличчя, яке освітлювало мене з одного боку, але не з другого, бо спонукало мене повернутися до себе. Але я ще не знав його…

Саме тієї миті моєму геометрові показався Бог.

 

CXXVIII

 

 

Ти запитуєш мене: «Чому цей народ мириться, що його обертають у рабство, й не бореться аж до останньої людини?»

Проте слід розрізняти жертву