Антуан де Сент Екзюпері - Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері

краще він утверджує тебе в просторі. Адже він є звуком, який треба видобути з тебе, і ти можеш видати його, але не завжди однакової якості. Погана музика відкриває в твоєму серці пересічні шляхи. І Бог, що з’являється тобі, слабкий.

Проте є візити, після яких ти спиш, бо дуже любила.

Ось чому для тебе, самотньої, я й склав цю молитву.

 

CXXIV

 

 

Молитва самотності.

«Господи, зжалься наді мною, бо мене душить моя самотність. Я нічого не чекаю. Я тут, у цій кімнаті, де ніщо не заговорить до мене. А проте я благаю не присутності, бо, опинившись серед юрби, відчую себе ще більш пропащою. Натомість інша жінка, подібна до мене, теж самотня в кімнаті, яка скидається на цю, все-таки почувається задоволеною, якщо люди, на яких спрямована її ніжність, десь ходять у домі. Вона не бачить і не чує їх. Даної миті вона не отримує від них нічого. Але їй досить, щоб бути щасливою, знати, що в її будинку хтось є.

Господи, я теж не вимагаю нічого, що можна було б чути або бачити. Твої дива існують не для наших чуттів. Але тобі досить, щоб зцілити мене, просвітити мій дух над моєю оселею.

 

Господи, мандрівник у пустелі радіє, якщо десь є населений будинок, хоч і знає, що стоїть той дім на краю світу.

Ніяка відстань не перешкоджає отримувати живлення від нього, тож якщо мандрівник умирає, він умирає в любові… Господи, я навіть не вимагаю, щоб моя оселя була близько від мене.

Перехожий, приголомшений у юрбі якимсь обличчям,- ось хто справді перетворюється, навіть якщо те обличчя призначене не йому. Отак і солдат, закоханий у королеву. Він стає солдатом королеви. Господи, я навіть не вимагаю, щоб така оселя була мені пообіцяна.

 

На морських просторах є долі палкі, що прагнуть дістатися острова, якого не існує. Вони, на кораблі, співають пісню острова й від цього щасливі. Не острів наповнює їх щастям, а пісня. Господи, я навіть не вимагаю, щоб ця оселя існувала де-небудь…

Господи, самотність - лише плід хворого духу. Дух живе лише на одній батьківщині, що є сенсом речей. Так само й храм, коли є сенсом каміння. Дух має крила лише для цього простору. Він радіє не предметам, а єдиному обличчю, яке він мимохідь читає очима і яке пов’язує їх. Просто зроби, щоб я навчилася читати.

Отоді, Господи, й скінчиться моя самотність».

 

CXXV

 

 

Собор - це певне упорядкування каміння, схожого між собою, проте розподіленого вздовж силових ліній, структура яких промовляє до духу, і точнісінько так само можна стверджувати, що собор - церемоніал мого каміння. Собор більш-менш гарний.

Літургія мого року - певне упорядкування днів, які передусім усі схожі між собою, але розподілені відповідно до силових ліній, структура яких промовляє до духу (тепер є дні, коли ти повинен постити, інші дні, коли вас запрошують веселитися, інші, коли ти не повинен працювати,- саме ці силові лінії ти й побачиш), і точнісінько так само можна стверджувати, що це церемоніал моїх днів. А рік більш-менш наповнений життям.

Точнісінько так само є церемоніал рис обличчя. А обличчя більш-менш гарне. І церемоніал моєї армії, бо даний жест для тебе можливий, проте не інший, бо ти зіткнешся з моїми силовими лініями. Ти солдат армії. Армія більш-менш могутня.

І церемоніал мого села, бо ось святковий день, або подзвін по небіжчику, або пора збирати виноград, або будувати спільно мур, або громада голодує й розподіляє воду під час посухи, і цей повний міх призначений не тобі самому. Ось ти й належиш до батьківщини. Батьківщина більш-менш приязна.

Я не знаю нічого у світі, що не було б передусім церемоніалом. Бо тобі нема чого сподіватися від собору без архітектури, від року без свят, від обличчя без пропорцій, від армії без статуту, від батьківщини без звичаїв. Ти не знатимеш, що робити зі своїми безладними матеріалами.

Чому ти кажеш мені, що ці безладні об’єкти - реальність, а церемоніал - ілюзія? Адже й сам об’єкт - церемоніал своїх частин. Чому армія, на твою думку, має бути менш реальною, ніж камінь? Проте я назвав каменем певний церемоніал пороху, з якого він складається. А роком - церемоніал днів. Чому рік має бути менш істинним, ніж камінь?

Оті мудрагелі не побачили нічого, крім індивідів. Звісно, добре, коли індивіди процвітають, харчуються, одягаються і не знають надмірних страждань. Але вони, власне, вмирають, і є вже тільки безладним камінням, якщо ти не заснуєш у своїй імперії церемоніалу людей.

 

Бо інакше людина ніщо. Тоді ти оплакуватимеш свого брата, якщо він помре, не більше, ніж собака, коли втопиться котрий пес з одного покоту. І не радітимеш поверненню свого брата. Адже повернення брата має бути храмом, що гарнішає, а смерть брата - обвалом у храмі.

Серед берберів-утікачів я не бачив, щоб оплакували небіжчиків.

 

Як я зможу показати тобі те, чого я шукаю? Адже йдеться про об’єкт, який промовляє не до чуттів, а до духу. Не вимагай від мене виправдати церемоніал, який я накидаю. Тут панує логіка рівня об’єктів, а не логіка вузла, що пов’язує їх. Тут я вже не маю мови.

Ти бачив її, ту гусінь без очей, що повзе до світла або видирається на дерево. Спостерігаючи її як людина, ти складаєш вірш про те, чого вона прагне. Ти висновуєш: «Світла». Або: «Верхівки». Але гусінь не знає про це. Отак і ти отримуєш щось від мого собору, мого року, мого обличчя, моєї батьківщини, оце твоя істина, і мені байдуже до твого словесного вітру, придатного лише для об’єктів. Ти гусінь. Ти не розумієш, чого прагнеш.

Якщо з мого собору, з мого року, з моєї імперії ти виходиш прикрашеним, освяченим або нагодованим якимсь невидимим харчем, я скажу собі: «Ось добрий собор для людей. Добрий рік. Добра імперія». Навіть якщо я не знаю, звідки дивитися, щоб знати причину.

Я просто, наче гусінь, знайшов якусь річ, що є для мене. Як-от сліпий серед зими, що шукає вогню долонями. І знаходить його. Він ставить палицю й сідає коло вогню, схрестивши