Антуан де Сент Екзюпері - Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері

для серця, і ти відчуваєш спрагу. (Для дітей це велика морока, коли грабують джерело, яке існує в них, хоча про нього вони й не здогадуються, і до якого всі приходять пити, щоб помолодшати,- всі, хто постарів серцем.) Але поцілунки тут припинилися. Дитина дивиться на дерево, а ти дивишся на дитину. Треба всотати її зачудовану несподіванку, мов зірвати рідкісну квітку, що раз на рік народжується серед снігів.

Ось ти наповнений певним сяєвом у очах, що згодом похмурніють. Адже дитина нахиляється над своїм скарбом, щоб засяяти від нього всередині, і то миттю, тільки-но доторкнувшись до подарунка, як спалахують світлом морські анемони. Дитина втече, якщо ти даси їй утекти. Немає надії дочекатися її. Не кажи їй нічого, вона не чує.

Те сяєво навряд чи й змінилося, воно легше за хмаринку над степом, не кажи мені, що воно нічого не важить. Бо, навіть якщо воно виявиться єдиною винагородою за твій рік, за піт твоєї праці, за ногу, втрачену на війні, за твої ночі роздумів, образ і пережитих страждань, то однаково заплатить тобі і здивує тебе. Адже ти виграєш у цьому обміні.

Адже немає міркувань, щоб міркувати про любов до маєтку, тишу храму і теперішню незрівнянну мить.

Отже, мій солдат хотів загинути - він, що жив тільки сонцем і піском, не знав осяйного дерева й навряд чи знав напрям на північ,- бо йому сказали, що під загрозою завоювання десь перебувають своєрідний запах воску, незвичайне сяєво очей і вірші, що раніше легенько долинали до нього, неначе вітер доносив запах далеких островів. Я не знаю кращої причини, щоб загинути.

 

Адже виявляється, що тебе живить тільки божественний вузол, який пов’язує речі. Який глузує з морів і мурів. Ось ти у своїй пустелі сповнений тим, що десь, у напрямі, якого ти не знаєш, серед чужинців, про яких ти не знаєш нічого, в країні, якої ти не годен уявити собі, існує чекання такого собі образу жалюгідного предмета з лакованого дерева, який занурюється в очі дитини, наче камінь у застояні води.

Виявилося, що живлення, яке ти отримуєш від нього, варте муки загинути. Я підніму, коли захочу, армії, щоб урятувати десь у світі запах воску.

 

Але я не підніматиму армій, щоб захистити запаси. Вони вже зроблені, і ти нічого не можеш сподіватися від них, хіба що свого перетворення в похмуру тварюку.

Ось чому, якщо погаснуть твої боги, ти вже не прийматимеш смерті. Але ти вже й не житимеш. Адже протилежності не існують. Якщо «смерть» і «життя» - неадекватні слова, однаково лишається слушним, що можна жити тільки тим, що може заподіяти тобі смерть. Хто відмовляється від смерті, той відмовляється від життя.

Бо, якщо немає нічого над тобою, тобі нема що отримувати. Хіба що від самого себе. Але що ти візьмеш від пустого дзеркала?

 

CXXIII

 

 

Я говоритиму для тебе, бо ти самотня. Я маю бажання влити в тебе світло.

Я відкрив, що в твоїй тиші і в твоїй самотності можливо живитися. Адже боги глузують із мурів та морів. Ти збагатилася, ти теж, тим, що десь існує запах воску. Навіть якщо ніколи не сподіваєшся понюхати його.

Але про якість поживи, яку я тобі даю, я не маю іншого засобу судити, ніж судити про тебе саму. Що стане з тобою, коли ти отримаєш її? Я хочу, щоб ти склала руки в тиші, а твої очі спохмурніли, наче в дитини, якій я віддав скарб, що почав пожирати її. Адже це не річ і тим паче не мій подарунок дитині. Якщо тому, хто вміє з трьох камінчиків збудувати військовий флот і загрожує йому бурею, я дам дерев’яного солдатика, він зробить із нього і армію, і командирів, і вірність імперії, і суворість дисципліни, і смерть від спраги в пустелі. Адже завдяки цьому є ще й інструмент для музики, що, звісно, аж ніяк не інструмент, а матерія пастки, щоб ловити здобич. Яка ніколи не є сутністю пастки. Тебе я теж осяю, щоб твоя мансарда була ясна і жила в твоєму серці. Адже, якщо я казав тобі про вогонь під попелом, ти бачиш із вікна аж ніяк не те саме заснуле місто. А якщо мій вартовий - мис імперії, для нього немає тієї самої дороги по колу.

Віддаючи себе, ти отримуєш більше, ніж даєш. Ти була нічим, а тепер розвиваєшся. І мені байдуже, що слова неадекватні.

 

Я говоритиму для тебе, бо ти самотня, а я хочу наповнити тебе. Можливо, тобі важко приймати в своєму домі плотського чоловіка, бо в нього звихнуте плече або хворе око. Проте є могутніша присутність, і я спостеріг, що в день перемоги лежить на вбогому ложі вже не той самий хворий на рак, бо, дарма що грубі мури перешкоджають співові сурем, його кімната стає наче наповнена щастям.

А втім, що трапилося за її стінами? Там утвердився вузол речей, що є перемогою і глузує з мурів і морів. Чому не існує божественності, ще палкішої? Яка скаменить тебе з палким серцем, вірного й зачудованого.

 

Адже справжня любов не зуживається. Що більше ти даєш, то більше тобі лишається. Якщо черпати зі справжнього джерела, то воно тим щедріше, що більше ти черпаєш. А запах воску справжній для всіх. Якщо інший теж відчуває його, запах стане для тебе багатший.

Плотський чоловік із твого дому пограбує тебе, якщо всміхнеться десь-інде, і ти припиниш його любити.

Ось чому я провідаю тебе. Я не маю потреби дізнаватися щось про тебе. Я вузол імперії і склав для тебе молитву. Я замковий камінь певного смаку речей. Я зв’язую тебе. Твоя самотність скінчилася.

Чому ти не підеш за мною? Я не хто інший, як ти сама. Отак і музика вибудовує в тобі певну структуру, яка палить тебе. А музика ані справжня, ані фальшива. Це ти розвинулась.

Я не хочу, щоб ти була покинута у своїй досконалості. Покинута й опанована гіркотою. Я пробуджу тебе до завзяття, яке дає й ніколи не грабує, бо завзяття не вимагає ані власності, ані присутності.

Вірш гарний із причин, не належних до логіки, бо вони належать до іншого рівня. Що патетичніший вірш, то