Осип Фадєєвич Назарук - Роксоляна, Осип Фадєєвич Назарук
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що з вами? Що сталося? — запитала Настуня, сама перелякана.
— О, пані, — відповіла одна з її невольниць. — Такого вже давно не було в гаремі — якраз тепер батожать дротяними нагайками двох євнухів твоїх перед страшною брамою Джеляд-Одасі, куди їх незабаром запровадять… А одну з найкращих одалісок падишаха зашивають у шкіряний мішок і будуть топити у Босфорі…
Настуня зблідла.
Знала, що режим у гаремах був суворий, але не сподівалася аж такої страшної кари за свою образу. Очевидно, султан мусів уже заявити суддям, що її обида — се обида його і його дому… Без того аж така кара була б неможлива. Щось у ній захвилювало. Вдячність для твердого опікуна свого, страх і боязнь, щоб із-за неї погибло троє людей, — все те відбилося на її обличчю.
Показала пальцем на дві свої невольниці і сказала одно словечко:
— Ходіть!
Встали. Вона казала подати собі плащ і вийшла, як стояла, з двома служницями.
Тихо мов у могилі було в цілім гаремі і пусто на коридорах його. Євнухи, що стояли при виході на сторожі, мовчки розступилися перед нею, дуже низько кланяючись. Перейшла з двома служницями велике подвір'я гаремліку. Ї прямо йшла до брам селямліку[52], де вступ жінкам був остро заборонений.
Начальник яничарів, що був при сторожі біля брам селямліку, пізнав Роксоляну, бо вона все ходила без заслони[53].
I вже знали її всі люде в палаті султана. Став у дверях і, низько склонившись, промовив з острахом:
— О, найкраща зірко в палатах падишаха! Вступ до селямліку — жінкам заборонений!
Не відповіла ні словечка. Скромно і тихо стала біля нього перед дверми
— і ждала.
Начальник яничарів збентежився.
Вся сторожа стояла мов остовпіла, бо чогось такого ще не бачила. Яничари дивилися то на бліду Ель Хуррем, то на свого змішаного начальника, котрий очевидно не знав, що робити. По хвилі сказав:
— О, найкраща квітко в городі Аллага! Не входи у двері селямліку! А я сам піду й повідомлю падишаха, що ти ждеш перед дверми…
Мовчки кивнула головою на знак, що годиться.
Не довго тривало, як з кімнат селямліку надійшов молодий Сулейман. Йшов твердим кроком, до ночі подібний, і дзвонив острогами. За ним ішли два високі достойники.
На вид молодої Ель Хуррем, що скромно стояла біля дверей селямліку, випогодилося гнівне і завзяте обличчя падишаха. Він запитав:
— Що доброго, о Хуррем, міг би я зробити для тебе?
— Даруй життя трьом людям! — сказала молода Ель Хуррем і зложила руки, як дитина.
Завзяття знов вернуло на обличчя сина Селіма Грізного! Він мовчки стояв. А оден з достойників відповів за султана!
— Нема дарування кари за образу падишаха, о пані!
— Але ж є зменшення кари, — відповіла. — Я дуже боялася б падишаха, якби за таку провину втратило життя трьох людей, — додала так тихо і невинно, що султан відразу змінився на обличчі.
Всі видивилися на нього, як він скінчить сю незвичайну авдієнцію, якої ще не бачили в султанськім сераю.
— Спинити кару на просьбу Ель Хуррем, — сказав коротко, усміхнувся до молодої Ель Хуррем і зник у коридорах селямліку.
* * *
Того ж вечера був падишах у кімнатах Ель Хуррем. Як тільки переступив поріг, запитав:
— Чи ти думаєш, о Хуррем, що тим способом позискаєш собі любов жінок мого гарему? І чи ти знаєш, що та, котрій ти врятувала життя, коли їй сказали, хто випросив їй життя, навіть не заявила охоти подякувати тобі за се?
Подумала й відповіла:
— Я не для подяки просила за її життя.
— А для чого ж?
— Бо так учив Бог, що помер на хресті. Падишах задумався. Потому запитав:
— Як же саме він вчив?
— Він учив: «Любіть ворогів своїх. Чиніть добре ненавидячим вас…» Я після волі моєї матері мала стати нареченою Бога, що помер на хресті…
Молодий Сулейман посумнів. Погляд його зробився якийсь глибокий, якби читав до дна душі Настуні. В тій хвилі зрозумів те, чого не міг зрозуміти на святім Афоні. Зрозумів, чому ті «джаври» так твердо держаться хреста. Перед ним відкрився немов замкнений досі й зовсім йому невідомий, новий огород душі його любки, в котрім цвіли квіти, яких досі не стрічав. Рівночасно більшала в нім любов до неї і ріс біль, що мусить утратити її.
Розумів, що треба рішитися якось скінчити ту дивну пригоду свого життя. Бо вже бачив, як щодня глибше входить у якийсь дивний ліс, в котрім може заблудити — навіки. І пригадалися йому слова його любки про найбільш нещасливих людей…
Тої ночі не спав десятий і найбільший володар Османів, наймогутніший сторож і виконавець приписів Пророка. Як мучився молодий султан Сулейман? Хто годен описати біль того, що любить?..
Не спала тої ночі й Настуня у величавих кімнатах гаремліку. І всю ніч палила пахучий ладан і молилася, і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роксоляна, Осип Фадєєвич Назарук», після закриття браузера.
