Гнат Мартинович Хоткевич - Життєві аналогії

Репринтне перевидання 1928 року циклу оповідань.Книжка має розділи, кожен з яких складається із двох частин – «зооморфної» та «антропоморфної». Перша задає тональність, загальні образи та проблематику розділу і за своєю манерою нагадує притчу на основі життя тварин. Друга ж частина є людським віддзеркаленням першої ситуації, перенесення її в площину людського характеру, проблем та сутності. Таким чином Хоткевич бере читача за руку і веде його до основних модерних світоглядних позицій – до екзистенціалізму, інтуїтивізму, теорії еволюції тощо.Оповідання «Портрет» та «Біла» були вміщені у Винничукову антологію ґотичної прози ХХ століття «Потойбічне».

Я завжди заздрив поетам, котрі, написавши вірша, доконче дрібненько додають: «Кучугурівка, 18 липня, коло млина, уранці. Присвячую Марусі.» У мене цієї благородної звички не було,— і от тепер доводиться каятись: хоч роди, а дати давай. Тільки ж і взяти з мене нічого, бо воістину дня не знаєм, бо календаря не маєм.

Можу тільки сказати, що писано те давно, в усякім разі в період 1897—1902 років, не пізніше. Новелі 1 — 5 найраніші; друга частина новелі ч. 4 заснована на безпосередніх вражіннях від смерти брата одного з моїх товаришів-студентів, я провів коло цього хорого літо, але в якім році — згадати не можу. Думаю, що або 96 або 97. Пригода з машиністом Терещенком могла повстати тільки після 1897—98 років, бо це були роки, коли я сам їздив машиністом.

Новеля ч. 7 повстала десь коло 1902 року, а пам'ятаю я це ось чому: в той період я жив на (так тоді називалася) Михайлівській площі в домі Івана Михайловича Бич-Лубенського. А в Івана Михайловича був сад. До нього не вільно було ходити (а тепер там вулицю проложено — сказано: tempora mutantur!), але я ходив. І от, бродячи алеями по осінньому палому листю, надумав ощасливити світ отим твором. Десь мабуть коло тих часів було написано й новелю ч. 9, як кінцевий акорд.

До речи, що до неї. Де-хто закидає песимізм, ніби то розлитий в оцім «творі». Не знаю, що там є, а тільки роки 1897 —1902, здається, самі за себе говорять — великого оптимізму взяти було ніде. Леся Українка — і то (я пишу «і то», бо про неї Франко сказав: «з усіх мужчин на Вкраїні ся хороблива дівчина — єдиний мужчина») і так от Леся Українка пише вірші, де мати співає над колискою дитини, що от прийде свобода, і вона, дитина, буде жити в свобідній країні. А потім нараз мати згадує, що й над її колискою її мати співала ту ж саму пісню... Отже, як що й у мене де-хто добачав там песимізм, так я в цьому невинуватий —«среда заєла»...

Гнат Хоткевич

Вечеряли. «Сам», швець, низенький на зріст, чорнявий, шарпонув з голови реміняку (призначення її було тримати скуйовджене волосся) і з серцем кинув на круглий ослін. Так само з серцем сів до вечері.

Хто хотів би пізнати причини отого самого серця, тому треба було би лише сказати, що сьогодні понеділок, а вчора, виходить, була неділя. Шевцеві хотілося до чогось причепитися, на чомусь зігнати внутрішню свою їдь, але його дружина, дама дуже в тих настроях досвідчена, робила все можливе зі свого боку, аби не дати й найменшої притоки до вибуху. І власне мабуть оце найбільше гнівало главу сім'ї. Та воно й не дивно. Стільки працює мозок, всі сили розуму направлені на те, щоби знайти причину незадоволення, а втім і сварки — і все даремне, машина робить напорожньо. Спробував був швець сердитися на шило, на дратву, але й з того теж нічого не виходило.

І от уся родина, тобто батько, мати й дочка, що лише вернулася з роботи, сидять за вечерею. Борщ не дуже гарячий, саме в-раз посолений, всі балакають півголосом і не дуже багато. Словом, усе складається як найгірше, і настрій шевця з кожною хвилиною падає.

Нараз знадвір'я почулося довге протяжливе виття. Вила Ледька, невеличка кудлата псиця. Вчора в неї відібрали щенят. Хто має в долоні зашитий шматочок див-трави, той зрозумів би, скільки горя, розпачу й сліз, хоча й собачих, але все ж гірких, чулося в тім виттю; він зрозумів би, що все велике почуття матери, увесь біль, що його може відчувати ота маленька собача душа, все оте невідоме й непримітне страждання — ото все було в тім виттю. Псицю тримали на ланцюгу, псицю не годували, а хоч і годували, то вже найостаннішими відпадами; псицю мав право вдарити кожний, у псиці, нарешті, відібрали дітей — і єдиний її протест, і не протест навіть, а тільки заява світові про свій біль і образу — було оте сумне, жалібне виття.

А псицю ніхто не розумів. Вона говорила мовою, усім чужою. Люди якось не хотіли знати того, що коли не дають жити, то нехай зоставлять хоч право плакати. Жінка шевця, злякавшися, що виття може дати так бережно обхожену притоку, вийшла надвір і крикнула на собаку. Та на хвилину замовкла, але скоро знову різкі довгі ноти почали термосити з'їдені алькоголем нерви голови сім'ї. Тоді швець раптом скочив з-за столу, ухопив кочергу й вибіг. Ні жінка, ні дочка не сказали ні слова, бо, в разі оборони, кочерга могла походити по їх спинах.

Надворі замісць довгих тужливих нот почулося коротке болюче крикливе визкотіння. Дочка нервово здрігнулася й зробила рух встати з-за столу, але мати таким зрозумілим поглядом подивилася на неї, що та знову сіла й тільки прошепотіла: «Та що ж оце він робить?»

Швець знова увійшов до хати. Швиргонув кочергу в куток і сів за