Осип Фадєєвич Назарук - Роксоляна, Осип Фадєєвич Назарук

 Eine bot ihm einen bunten Traum

Und er hat sein Herz dafür gegeben.

Nannt' es Liebe und ein reifstes Leben.

Jahre gingen und er merkt' es kaum.

Und sein Blut vor wie der Saft der Reben.

Султан Сулейман вертав на Солунь з отроками й почотом до своєї столиці.

I занепокоївся весь гарем на вістку, що бліда невольниця іде з ним вже від Солуня в дорогім діядемі з перел, і гіршилися всі, що вона ще досі заслоною не закрила обличчя, як велить звинай мослемів.

Надзвичайна тиша залягла палату Дері-Сеадету, коли в'їздила до неї невольниця Хуррем. Тільки перелякані євнухи товпою вийшли їй назустріч і кланялися ще нижче, як перед тим.

Та занепокоєні були не тільки мешканці султанського гарему, але й всі везири, кадіяскери, дефтердари й нішандші і навіть Кізляр-агасі, наймогутніший зі всіх двірських достойників. Вони нюхом східних людей чули, що наближаються якісь великі зміни в житті цісарського двору.

Мов чорна туча над землею, висіла ненависть над великим гаремом падишаха. Ненависть всіх жінок і одалісок до блідої чужинки, невольниці Хуррем, «християнської собаки», що полонила серце десятого султана.

На другий день по приїзді Настуні побачила вона вечером, як до її кімнати вбігла мала чорна собака з деревляним хрестиком, прив'язаним до хребта. Зразу так налякалася, що аж крикнула. Але вмить успокоїлася, догадавшись, що се буде «дарунок» її суперниць, котрі зненавиділи її. Вони, очевидно, нарочно тепер підкинули ту собаку, бо була се звичайна пора відвідин падишаха. Якраз під ту пору хотіли вони збентежити Настуню і, може, спробувати востаннє відвернути від неї серце Сулеймана. Зрозуміла се вмить.

Успокоїлася і принадила до себе собачку. Собачка мала обваляні болотом ніжки і якусь дощинку, причіплену до деревляного хрестика. На дощині була надпись. Три слова:

«Калим знайді з Керван-Йолі»[51].

Зрозуміла тяжкий глум і насміх над собою, як над сиротою, за котру нема кому навіть калиму приняти. Відчула сей глум тим тяжче, що не зробила ніякого лиха нікому, відколи тут була. Жаль огорнув її такий, що сплакала. Слези, як шнурочки перед, пустилися їй з очей, і не могла їх затамувати, хоч не хотіла, щоб так застав її падишах. Напрасно зачала витирати очі. Потому закликала служницю і казала собі подати води.

Обмивши очі, взялася мити обваляні болотом ніжки собачки. В тій хвилі заповів їй оден з євнухів, що падишах вже йде. Зразу хотіла укрити собачку. Але надумалася. «Все одно довідається», — подумала.

Сулейман увійшов, як звичайно, поважний, але зараз на її вид врадуваний. Побачивши, як Настуня сама мие ноги замурзаній собачці, засміявся весело і запитав:

— А се що?

— Се мій калим, Сулеймане, — відповіла тихо. А жаль так дзвенів у голосі її, як дзвенить умираючий звук дзвіночка. Хвилину перемагала себе. А потому не видержала: як два шнурочки блискучих перел, полилися сльози по її обличчю.

Сулейман став мов перуном ражений. Ще ніколи не бачив, як вона плакала. Була така одушевлено гарна в перлистих слезах своїх, як весна, кроплена дощиком. А внутрішній біль так у ній горів, як горить крізь вікна пожар у нутрі дому.

Молодий падишах приступив до предмету, котрий викликав її біль і плач. В тій хвилі доглянув деревляний хрестик на собачці і перечитав надпис на дощинці… Вона вперве назвала його по імені в болю своїм… Було се музикою для нього. Відчув тим глибше її біль і образу. Здавив у собі гнів і сказав:

— О, Хуррем! Ти одержиш такий калим, якого не мала ні одна з моїх жінок, ні жінок мого покійного батька, — нехай Аллаг буде милостивий душі його!.. А ті, що придумали сей недобрий жарт, відпокутують за нього!

Перестала мити собачку, зложила обі ручки як до молитви і сказала:

— Не роби нічого злого, щоб ти не покарав невинних у гніві твоїм! Бо як же ти відкриєш винних у величезнім сераю, де живуть тисячі людей?

— Я вже знайду на те способи! — відповів молодий Сулейман. Сам докінчив мити її «калим», погласкав собачку й, обтерши, поклав на диван.

Перейшовся нервозно кілька разів по кімнаті, усміхнувся до своєї любки і схвильований вийшов.

Ще із-за дверей сказав до своєї любки:

— О, Хуррем! Коли не зломлю страхом сеї ненависті, то вона буде вибухати проти тебе що раз, то грізніше. Се, що вони зробили тепер, тільки початок вибухів. Я знаю своїх людей!

I пішрв рівним кроком коридорами гаремліку. А Настуня остала в страху, що буде дальше.

На другий день рано Настя як звичайно збудилася і виглянула вікном на внутрішнє подвір'я гарему. Не чула ні одного співу, ні одного звуку, хоч звичайно вже кипіло життя в тій порі. Всі вікна кругом були зачинені. А під своїми вікнами побачила подвійну сторожу зовсім нових євнухів, яких ще ніколи не бачила.