Микола Ярмолюк - Полуничний сезон

затятістю Моринця, і ми побачимо, що перший когось вигороджує, приносячи в жертву другого, а другий іще відбрикується за інерцією. А може, на щось надіється. Згадаймо, як змінилося обличчя Моринця, коли прочитав зізнання Кайдаля, яким голосом вигукнув: «Я доведу… Я їм покажу!» Зверніть увагу — «їм», а не «йому». Хто ж вони — бухгалтер, касир? А може, сам директор? В останнє важко повірити. Людина він в області поважна, кандидат наук, учасник війни, має бойові нагороди, на посаду генерального його, кажуть, рекомендував сам товариш Онищук. Проте логіка… І смерть Воловика. Як її з усім цим пов'язати?

— Може, є наслідки експертизи? — Подав голос Турчин. — Товаришу майор, зателефонуйте, будь ласка.

— Це можна, — бадьоро мовив начальник райвідділу. З уривків телефонної розмови, з виразу його обличчя всі зрозуміли: нічого втішного ексгумація не дала. Однак майор про те одразу не сказав. Поклавши трубку, кілька хвилин дивився поверх голів присутніх — інтерес підігрівав чи щось обмірковував.

— Така справа, товариші: отрути в крові не виявлено, слідів насильства — теж. Медицина схильна вважати, що утоплення настало внаслідок раптового паралічу.

— Невже нещасний випадок? — пристукнув по столу напівстиснутими в кулак пальцями слідчий. — Якщо нам удасться встановити, що Моринець і Добровольський плавають погано, то з цим доведеться погодитися.

— Я ж вам казав, що перепитав багатьох людей, — чи не вперше озвався дільничний, — і ніхто не бачив, аби Моринець і Добровольський запливали далеко. Всі кажуть, що льопалися при березі.

— Може, і не вміють плавати. Лихо їх знає. Але точно можна дізнатися там, де вони народилися, де живуть — у Молдавії. Як, Павле Якимовичу, у вас нема бажання поїхати в Молдавію?

— Як треба, то чого ж…

— Ну, а Захарченка, мабуть, викреслимо зі списку підозрілих, — продовжував Скуратівський. — Як ви знаєте, хронометраж показав, що за отих 40–60 хвилин, які мав у своєму розпорядженні, він аж ніяк не міг збігати на глобівський берег, пропливти чотириста метрів туди й назад, утопити Воловика й повернутися на греблю.

— А якщо мотоциклом?

— Ніхто не чув звуку мотора. А велосипеда в нього нема.

— Хіба неодмінно треба було запливати з глобівського берега? Міг і з ярешківського.

— Міг. Часу для цього в нього, хоч і внатяжку, вистачало. Та і тут є своє «але». Йому треба було роздягнутися подалі від заготівельників. Тихо навряд чи добрався б до Воловика. І головне — Воловик не дався б йому без боротьби. А слідів на тілі не виявлено. Раз. Якби була боротьба, заготівельники неодмінно почули б. Це два. І ще врахуйте: мотоцикліст, який привозив Захарченка в Ярешки і відвозив назад у райцентр, твердить, що чуб у нього був сухий, не замочений. Так що зостаються одні заготівельники. Отож, Павле Якимовичу, рихтуйтеся до поїздки в Молдавію. Звісна річ, поцікавитеся не тільки, чи вміють Добровольський і Моринець плавати, а й побільше про них постарайтеся вивідати… Ще підозра падає на Цугаля, то й по його слідах пройдіться пильненько: ви там, а ми тут.

19

До Кишинева Турчин дістався літаком, а вже звідти до райцентру автобусом. У Молдавії йому випало бути вперше, тому не відривався од вікна, милуючись буйнолистими великими садами, безкраїми зеленими виноградниками, стрімкими дорогами. Якщо зупинялися в селі, то він пожадливо роздивлявся гарні, на високих підмурках, під шифером та залізом, хати, прислухався до незрозумілої мови.

Начальник райвідділу, чорнявий, бистроокий, років під сорок майор, посадив гостя на дивані, сам присів поряд, запитав чи не хоче з дороги освіжитися чаєм.

— Трохи згодом.

— Що ж, хай буде так. А Цугаля я знаю. Коли він тут головував, я працював у відділі боротьби з розкраданням та спекуляцією. Він проходив у мене по одній справі, правда, як свідок. Але спочатку скажу: чоловік він діловий, контактів не мав хіба що з тамтешнім світом, у районі користувався авторитетом. Колгосп прийняв відсталий і за короткий строк вивів його в передові. Йому знову доручили відсталий, і той почав ставити на ноги. Найдужче натискав на вирощування та продаж фруктів, умудрявся продавати їх ледь не за полярним колом. На цьому й погорів: нами була викрита злочинна група із трьох чоловік — двох бригадирів і експедитора, — яка продавала неоприбутковані фрукти, а гроші привласнювала. Ми були певні, що все це робилося з відома Цугаля, що виручка ділилася не на трьох, а на чотирьох. Проте як не старалися, а довести його вину не зуміли. Він одбувся тільки доганою по партійній лінії — за службову халатність.

Десь одразу по цьому він розрахувався і виїхав. Мотивував тим, що його, мовляв, скомпрометовано, він не може людям в очі дивитися. А виплив, значить, у вас, і на доброму човні виплив — генеральний директор.

— Ще й кандидат економічних наук.

— Ух ти! Коли ж це він устиг? Тоді, як я ним займався, він мав сім класів і курси голови колгоспу. Були колись такі… Ну й ну… Слухайте, а чи не пахне тут смаленим? Від такого чоловіка всього можна ждати.

— Що ви порадите?

— А що тут радити? В таких випадках, відома річ, починають із кінця, а він… Хоча… — Враз майорові очі заіскрилися: — Знаєте, можна спробувати й тут дещо пошукати. Знаєте, років п'ять тому у нас судили групу викладачів сільгоспінституту. Дипломами торгували. Може, Цугаль і купив свого диплома у них. Міг вийти на аферистів сам, а міг і допомогти його тодішній експедитор Нейман. То був чоловік під стать Цугалю — «комерсант» із залізною хваткою, всюди мав знайомих. А серед тих аферистів був і його двоюрідний брат.

— А що, Нейман іще відбуває строк?

— Ні, вже вийшов. Але він уже не той: зістарівся, спився. Може, зустрінетеся з ним? Дивись, удасться щось вивідати.

— Неодмінно зустрінуся. Тільки ж треба хоч щось у руках мати, причину якусь знайти. А що… А що, коли я проситиму його допомогти мені роздобути диплом про закінчення інституту? Скажу: Олександр Борисович рекомендував.

— Можна обпектися. В мене ж бо не факти, а лише