Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

хвилювався, поспішаючи на зустріч з тіткою Ніною. Аби вона признала образок. З її слів, схожість разюча і випадковий збіг виключається. Одначе в моїй роботі кожен факт повинен незаперечно стверджуватись, лише тоді він ставав прямим доказом.

Зі мною не було Костика, добровільного провідника, як уперше. Але, в'їхавши в село, я відразу зорієнтувався і безпомилково потрапив на потрібну вулицю, перед тим греблею поминув ставок, і діти знову бігли за мотоциклом у хмарці куряви.

Обійстя тітки Ніни запримітив по крислатій спасівці. Зупинився в ровистій вулиці і положистим з'їздом підійшов до перелазу. Під грушею, прив'язана до стовбура, паслася коза Майка. Вона вгледіла мене і деренчливо мекнула, немов привітала з прибуттям. Тітки ніде не видно, хоч двері до хати відчинено.

— А, це ви, — долинув її голос, і я роззирнувся навколо. — Я тут.

Тітка Ніна сиділа в затіненому ванькирчику. Перед нею жовтіли половинки гарбузів. Вона вибирала з них слизьке насіння у склянку. На мене пахнуло злежалим луговим сіном із м'ятою і змащеною глеєм долівкою.

— Чую, мацаклет їхав-їхав і став. Невже, думаю, хтось до мене, — поглядала запитливо.

— До вас, — сперся я на одвірок.

— Захотілося мені каші гарбузової. Ви їли кашу гарбузову?

— Їв, ще й з галушками.

— Еге, з галушками вона смаковита, — погодилась. — Мо', з якоюсь звісткою до мене?

— Є.

— Господи, про Петра?! — благально заломила руки.

Я мовчки подав їй образок. Тітка збентежено, мовби не вірячи власним очам, прийняла його на долоню і втупилась у мальованого, безокого Ісуса Христа.

— Боже, його!.. Петра!.. — припала ізшерхлими губами до дощечки. — Кровинко моя… Таки прислав звістку. Прислав… Де ж твоя могилка, сину мій? Де? Хто приходить до тебе?

Я вийшов з ванькирчика й сів на призьбі, щоб не чути жалісливого голосіння, од якого терпли ноги й шкіра на тім'ї. Не сподівався, що тітказатужить, заквилить, наче над небіжчиком. Справді, через вісімнадцять років син явився до неї в образі пам'ятливої речі, яку носив при собі, і вона стала часткою його душі й тіла. Матері байдуже, в кого перебував образок. Насамперед, він її сина.

Тітка Ніна перестала плакати, і я вернувся до неї.

— Ви не пішли? — зболено запитала, накриваючи долонею іконку.

— Скажіть, на Петра ніхто з односельчан не тримав злості?

— На мого Петра? — і журно похитала головою, витерла кінцями хустки очі. — Він був веселий і непосидющий. Усі хлопці з ним товаришували. Яка злість на дитину? Нікому не зробив ніякої шкоди, хіба що вкрадався малим у садки.

— А на роботі?

— Що на роботі? Працював причіплювачем на тракторі, від зорі до зорі в полі, в метесе. Тоді не те що тепер: он скільки в артілі машинерії. Вже й корівок електрикою доять, — заздрісно зазначила.

— А покійний дядько Дем'ян не мав ворогів?

— Де ті вороги? Куркулі давно перевелись, сліду не зосталося, — тітка прийняла долоню з образка й подивилась на нього. — Хто ж його досі тримав у себе? Ким Петро його передав?

— Ніким.

— Ніким? — наблизила ікону до обличчя, ніби вперше побачила. — Але ж вона його, його, я її впізнаю серед тисячі. Як же ніким?

— Ще нічого не встановлено, — я обходився загальними фразами. — Прийде час — розповім. Ви нікому не кажіть ні про образок, ні про нашу розмову.

Я взяв у неї іконку.

— Забираєте? — запитала упалпм голосом.

— Треба. Колись поверну.

— Хочете, візьміть ось навзамін, — витягла свого на чорному шнурку, точну копію, тільки з очима.

— Ні, нам цей необхідний.

— А я вже так втішилась. Усе ж Петра. Видлубав очі… А тепер стільки ж хліба.

Тітка Ніна провела мене до перелазу. Знизу, від мотоцикла, вона здавалася зовсім маленькою та старою, із поораним зморшками обличчям, з космами сивого волосся, що вибилося з-під хустки. Я думав, що однаково колись завітає радість до її хатини і залунає у ній дзвінкий молодий голос онуки Ніни, як би не повернулася справа. Бо Ніна Дубовенко — таки її онука. Прямі докази в мене були. Доведеться лише переконати залізничницю признатися і дочці, і тітці Ніні.

Я проїхав греблею на великій швидкості, щоб відразу здолати узвіз, і діти від ставка не встигли вибігти на дорогу. На площі біля контори стояли колгоспники, переважно чоловіки, смалили цигарки і розмовляли. До мене хтось із них махнув рукою, і я зупинився. З гурту відокремився чорнявий чоловік у білій сорочці. В ньому я пізнав Горжія. Привітались.

— Сьогодні ви без провідника, — зауважив.

— Уже-сам втраплю.

— А в нас засідання правління. Вискочили на перекур. Попередньо підбиваємо підсумки жнив.

— І як?

— Гарно: зерна по тридцять центнерів з гектара. Трохи кукурудза підводить. Не родить вона у нас, а звідтіля, — кивнув на небо, — вимагають.

— Від кого Замрика отримував листи?

— Ні від кого. Коли відступали, Україну окупували, а визволили нашу область — йому надали відпустку, — повідомив Горжій. — Сектанти потайні люди. Від цих нічого не доб'єтесь. Дезертирував, гад, із торбою і десь живе, як у бога за пазухою. Вони свого не викажуть, аби добре бив поклони.

Горжій не помилявся: сектанти вміли тримати язик за зубами і ховати таємниці своєї братії. Якусь адресу Замрика міг пам'ятати і скористатися з неї.

— Ви не чули, в Карпаня не було недругів?

— Ні. От у його батька… Дем'ян розкуркулював глитаїв, — охоче відповідав комбайнер. — Але з них на селі ні роду, ні племені не зосталось. Ви потрусіть старого Савродима. Під його хатою не підвал, а ще одна хата в землі. Там до сьомого пришестя можна сидіти.

А мені не спало те на думку. Чому б і справді Замриці не сховатись у батька? Вже траплялись подібні випадки. А я шукав, ламав голову, а він тут. Але для дозволу