Віктор Тимчук - Без дозволу на розслідування

— Еге, і звідкілясь у них сестра об'явилась, — багатозначно додав Горжій, напевне, помітивши моє збентеження. — Неспроста.

— Давно?

— Років п'ятнадцять тому, — очікувально прискалив на мене каре око. — Ровесниця Севернна.

— Чого ж ви, Денисе Юхимовичу, раніше не сказали?

— А біс його знає, — здвигнув плечима. — Не звернув уваги; А це якось лежав пообіді в лісосмузі і вигулькнуло в голові. Після того дві ночі чатував у городі, думав, що вилізе Северин хапнути свіжого повітря, але… — він розчаровано розвів руками.

— Ви цього не робіть, — застеріг його. — Не треба самодіяльності. А за повідомлення спасибі.

Колгоспники почали заходити до контори, і комбайнер, попрощавшись, підтюпцем подався за ними. Він мене, признатися, спантеличив. Його версія здавалась цілком вірогідною. Мене аж взяла досада, що не я її вигадав. Це ж лише домогтися впрокуратурі дозволу на обшук — Замрика, що пропав безвісти, явиться на світ божий живий та неушкоджений. Ох і зчинилася б веремія! Сенсація! Виявив дезертира. Я збочив на стежку, що тяглася у березовий гай, і зупинився на галявині, в оточенні білокорих струнких дерев.

З приємністю простягнувся на траві. Тиша, мов у вусі, і небо чисто-голубе. Додолу звисали довгі коричневі батоги, всіяні дрібними листочками. Десь неподалік тонко сюрчав коник. Пролетів червоний метелик. Як славно думалось! Я мізкував над версією комбайнера. Сестра викликала підозру. Замрика молодий, йому необхідна жінка, і батьки знайшли її, таку ж сектантку, як вони. І сидить кротом Северин у підвалі, постукує молотком, шиючи чоботи, а вночі, наче сова, вилазить зі своєї криївки та, ховаючись, нипає подвір'ям, жадібно дихає… Ех, ордер би на обшук! І як усе легко. Стій, а може, саме що легко, я й учепився за цю версію?

Перевернувшись ниць, покусував травинку. Поблизу жаріла пізня суниця. Було соромно признатися самому собі, що спокусився на чужий сумнівний здогад. Ні фактів, ні побічних доказів, голе мудрування. Інспектор-дилетант, як Горжій, що чапів у засідці на Северина. Краще поміркувати над Карпанем. Я простяг руку й зірвав суничку, вкинув до рота, щоб забити гіркий присмак травинки.

Найбільше фактів і доказів набралося по справі старшого лейтенанта. Тут уже визначилась не нитка, а міцна дратва з багатьма вузликами. От їх і слід розплутувати насамперед. Чому я беззастережно повірив Дубовенко і сприйняв її розповідь за щиру правду? У неї всі підстави покривати Карпаня як батька своєї дитини. Хіба не могла статися на полустанку велика драма кохання і поклику обов'язку перед Батьківщиною? І перемогло в ньому перше, він спочатку спізнився з поверненням у частину на день, потім на два, на тиждень… А тут нагодився Замрика, випадкова зустріч і… Так, чудовий сюжет для роману.

Але як опинився біля Мошняка образок Карпаня через три роки? А чи не тихий, непоказний ковбасник порішив Петра? Я сів, пронизаний новим здогадом. Мошняк! Відтоді він носив образок при собі, а вбивця, нишпорячи по кишенях, викинув його. І знехтував грішми? Ні, він свідомо йшов тільки на вбивство. Гроші його не цікавили. Помста? Знищення свідка? Тоді що знав Мошняк? Я згадав обстановку в кімнаті, Копійочку, дружину Мошняка, її вбрання, дорогий перстень і зрозумів, що не прості вони люди, як зазначено в їхніх анкетних даних.

Мене чомусь охопив неспокій і щемливе підсвідоме відчуття чиєїсь присутності, недоброзичливого погляду, спрямованого в потилицю. Мимоволі напружився, мов очікував зрадницького нападу ззаду, і сторожко вслухався у тишу березового гаю, яка видалась тривожною та підступною. Загуркотіла на дорозі машина… Я різко оглянувся — ген колихнулася гілка на кущі ліщини. Схопився і швидко, наскільки дозволяла вивихнута нога, попрямував туди. Нікого. Тільки стрибала з гілки на гілку берестянка. У мене відлягло од серця.

Побрів далі, вийшов на стежку, що в'юнилася поміж березами, бігла понад очеретяним берегом Лебідки. Ні душі. Завів мотоцикл і виїхав на шлях. Та через кілька хвилин зловив заднім колесом цвяха, мабуть, єдиного, кимось кинутого на дорогу, і він виявився моїм. Аж зачортихався спересердя. А до міста добрих шість кілометрів. Довелося вести мотоцикл.

Сорочка змокріла на спині. Коли дістанусь додому? Дорога трохи бралася на підйом, і саме в тому місці найближче підступали берези. Я завжди тут газував, щоб одним махом вискочити на верхівку невеликого пагорба. Тепер пхав свого «горбоконика». Оглянувся доокруж — довгокосі, мирні берези, і ні душі. Низько над гаєм пролетів журавель, мабуть, із поля до річки. Ще кроків п'ятдесят — і верхівка. Звідтіля вже «Ява» покотиться сама.

Сів на мотоцикл і, відпихаючись ногою, розігнав його. Спущене заднє колесо стукало на кожному камінчику. Наближався поворот до блокпоста, Над верхівками дерев виднівся дах будинку, де мешкали Дубовенко та Шепета. Поминув стежку і за інерцією проїхав ще метрів тридцять. Попереду лежала рівна дорога до міста, п'ять кілометрів штовхання. І, як на зло, жодної машини. Я трохи перепочив.

Сонце опускалося все нижче, ген за містом, за хлібозаводом, і звіддаля димар скидався на єдину стрілку годинника на малиновому циферблаті.

Безлюддя і невтішні думки.

Посутенілими вулицями нарешті дістався свого провулка. Тихо відчинив хвіртку. На освітленій веранді, за фіранками, мати, судячи по рухах тапо тіні, мила посуд. Я обминув хату й завів мотоцикл до сарая. Сів за стіл перепочити. Нив щиколоток. Утома й отупіння заволоділи мною, наче перегрівся на сонці. Скинув сорочку і майку, став під умивальником і почав митись. На хлюпіт води з веранди вийшла мати.

— А де мотоцикл? — запитала стривожено.

— У сараї.

— Коли ж ти приїхав? — зазвучала недовіра в її голосі.

— Тільки що.

— Я не чула, — спустилась із приступок до мене.

— Бо я зловив цвяха, — сказав. Мати взяла в руки сорочку й майку.

— Ти що, під дощ потрапив?

— Який дощ?

— А чого ж вони мокрі?

Я густо намилився і, фуркаючи, підставив голову під струмінь води. Не дочекавшись відповіді, мати вернулася до хати, а потім винесла рушника. Витирався, ідучи до кімнати. Мати щось говорила про Горака і Василя, Балюка