Збігнєв Херберт - Варвар у саду

суворий припис, за яким, коли б після смерті брата знайшли у нього гроші, то належало поховати його у непосвяченій землі.

Тамплієри, які зі жменьки монахів-лицарів перетворилися на могутню багатотисячну армію, зажили слави досконалих вояків. Пошлемося, Високий Трибунале, на свідчення Людовіка VII, який писав до абата Суґеріуса:

«Нам годі й уявити, як би ми могли втриматись у цім краї [мова про Святу Землю] без їхньої допомоги і присутності. Тому просимо Вас, аби Ви подвоїли до них свої симпатії, аби відчули, що ми про них клопочемося». Далі ще йдеться про величезну суму у дві тисячі марок, позичену королю, і прохання, щоб ці гроші через абата-регента були повернуті орденові у Франції. До першої половини XII століття ми не знайдемо документу, який, згадуючи про тамплієрів, не споруджував би їм пам’ятника за лицарські цноти і лояльність.

А пізніше? Звісно, Високий Трибунале, що кожний суспільний і політичний організм має свої світлі й темні сторінки. Проте прокурор замовчав у своїй промові всі ті факти, що могли б свідчити на користь оскаржених. Він оминув увесь героїчний період ордену, натомість підкреслив усі ті моменти, які свідчать про його занепад, секуляризацію, відмову від ідеалів, пиху й інтриги. Оборона далека від сліпого уславлення тамплієрів, і ми не полемізуватимемо з прокурором у тих пунктах, де документи і джерела свідчать проти ордену. Втім, апелюємо не сприймати фактів ізольовано, але пильно розглядати їх політичне й суспільне тло.

Історія Єрусалимського Королівства належить до вкрай заплутаних і таємничих періодів історії. Коли ми вивчаємо цю епоху, то годі позбутися враження, що схиляємося над киплячим казаном пристрастей, інтриг, жадоби слави і зиску, потворних амбіцій і заплутаних політико-династичних махінацій. Тамплієри, котрі перетворилися на армаду, що налічувала кільканадцять тисяч вояків, не могли стояти осторонь і байдуже споглядати за подіями, від яких залежали не лише їхній престиж і доходи, як казав прокурор, а й їхнє життя. Вони були змушені втрутитись у велику політику. Однак, нагадаймо, Високий Трибунале, що їх не бракувало в жодній вирішальній битві, вони ділили з хрестоносцями всі лиха тієї великої, адже тривала вона два століття, битви — неволю, смерть, тривалі облоги, марші через пустелю, рани й хвороби. Хрестоносці приходили та йшли собі, а помилки їхніх військових виправ залишались у спадок тим, хто, як тамплієри, залишався, щоб вистояти до кінця на шматку здобутої землі. Це, Високий Трибунале, необхідний коментар задля зрозуміння справ ордену та його політики.

1187 року Салах ад-Дін відбирає у хрестоносців Єрусалим. Відтоді тривалий час Королівство позбавлене столиці. Через два роки починається III хрестовий похід. Трійця великих суверенів могла б запобігти лиху, але сталося інакше. Фрідріха Рудобородого вивів із борні випадок — смерть у хвилях ріки. Ричард Левове Серце від самого початку змагається з Філіпом Августом. Довідавшись, що французький король платить своїм лицарям три міри золота, Ричард продає Кіпр тамплієрам і оголошує, що кожен, хто стане під його прапори, отримає чотири міри золота.

Наслідок: Філіп Август відмовляється від походу. Що гірше, попри прохання за посередництва ордену Салах ад-Діна (пізніше з подібних фактів сфабрикують закид, буцім тамплієри мали добрі стосунки, ба навіть змовлялись із мусульманами), французький король убиває дві тисячі сімсот бранців. У відповідь араби страчують полонених франків. Попри все, тамплієри становлять авангард того невдалого походу, від якого Ричард несподівано відмовляється, отримавши звістку, що Джон Безземельний захопив його трон. Англійський король полишає Палестину, одягнений у чернечу рясу і на кораблі ордену Храму.

У другому десятилітті XIII століття погане становище Єрусалимського Королівства гіршає ще більше через вторгнення монголів. Папа Гонорій III схиляє німецького імператора Фрідріха II одружитися зі спадкоємицею єрусалимського трону Ізабеллою, дочкою Жана де Бріена. Імператор пожадливо хапає запропонований йому ласий шматок, змушує короля до втечі, а сам укладає союз із єгипетським султаном, накликавши на себе відлучення від Церкви.

Зазначимо принагідно, що традиційна політика тамплієрів засновувалася на цілком інших засадах, а саме: на дотриманні по змозі добрих стосунків із султаном Дамаску. Це давало непогані результати і було втіленням слушного принципу використання суперечок у таборі ворогів. Згідно з імператорськими договорами вдається повернути Єрусалим, де самозванець Фрідріх незаконно проголошує себе королем. Столиця нарешті перебуває в руках християн, здавалося б, є привід пишатися й радіти. Проте виявилося (договір між імператором і султаном був таємним), що Єрусалим не можна укріплювати й захищати. Уся дільниця тамплієрів, які від самого початку були незгодні з церковним відлученням володаря, перепала мусульманам. Останнім, до того ж, імператор подарував те, чим не володів, а саме фортеці ордену: Сафед, Торон, Ґазу, Дарум, Крак і Монреаль. Та й це ще не все. Сам Фрідріх зайняв орденський замок Шато-Пелерін.

Годі дивуватися, Високий Трибунале, що тамплієри розлютилися. Храмовники переказали цісареві, що коли він не забереться з Палестини, то вони «замкнуть його в такому місці, з якого він уже ніколи не вибереться». Стривожений повстанням гвельфів, Фрідріх вирушає до Європи, зоставивши владу й опіку над Королівством добре відомим нам завдяки іншим сюжетам лицарям-хрестоносцям, котрі ворогували з тамплієрами. Вже з-за тину цісар розбурхує наклепницьку кампанію супроти ордену, що посмів не скоритися його волі. Повторюється старе і випробуване звинувачення, яким тамплієрів дискредитували в очах християн, — змова з іновірцями. Сам Фрідріх, однак, із властивим йому цинізмом запозичує східні звичаї, залишається в добрих стосунках із султаном Дамаску. Він приймає при своєму дворі послів єгипетського султана, ба навіть представників ісмаїлітської секти асасинів, які, радше за все за намовою Фрідріха, підступно вбили його суперника, герцога Людовіка Баварського.

Нарешті, хрестовий похід Людовіка IX у 1248 році. Цього разу можна було сподіватися, що виникне гармонійна співпраця між хрестоносцями й місцевим лицарством. На користь такого припущення свідчила безкорисливість керівника походу, а також його різнобічні й дружні стосунки з тамплієрами. Але що ж, коли військові плани були розроблені в Європі з повним нехтуванням місцевих умов. Знову вчинено, всупереч порадам тамплієрів, безнадійний похід на Єгипет. Попри опозицію ордену, його лицарі очолюють армію. Командує нею брат короля Робер д’Артуа. Ніл поділив його військо на дві частини. Всупереч умовлянням досвідчених храмовників, Робер не чекає на решту армії, і після блискавично розіграної переможної битви з турками суне вглиб країни. Проте на вузьких вуличках містечка Мансурах хрестоносців чекає емір Бейбарс зі своїми мамелюками.