Джон Едмунд Гарднер - Помста професора Моріарті

ухилявся від «шлюбних утіх», покликаючись на головний біль, утому чи й просто поганий настрій. Бувши чоловіком у розквіті сил, він дедалі більше уваги звертав на працьовиту й гарненьку Гарріет, чия весела усмішка й незмінно хороший настрій мимоволі приваблювали його.

Якось на початку лютого, після нудної званої вечері, Сильвія поскаржилась на застуду та мігрень і, з незвичайною для неї поспішністю, пішла спати, а Кроу, лишившись у вітальні сам, неквапливо, маленькими ковтками, смакував бренді.

Хвилин за п'ятнадцять до вітальні, постукавши, ввійшла Гарріет і, усміхаючись, запитала, чи йому часом нічого не потрібно.

— Пані вже спить, Гарріет? — підсвідомо бажаючи, щоб не було так, запитав Кроу.

— Звичайно, сер. Всі лампи погашено. Гадаю, вона застудилась. Перед сном я носила їй аспірин і тепле молоко.

— В такому разі, — Кроу ковтнув з келишка, — чи не погодишся випити зі мною, Гарріет?

— Я, сер?.. Я не знаю… Ну, коли ви так бажаєте, сер… — Вона ступила до канапи, на якій сидів Кроу.

— Бажаю, Гарріет. Візьми келишка й сядь поряд зі мною. — Випите за вечерею бордо додавало йому хоробрості.

— Гаразд, сер, — тихо мовила Гарріет.

Коли вона підійшла, тримаючи в руках келишка, Кроу чи то зумисне, чи мимоволі, підвівся трохи незграбно, і вони ледь зіткнулися. Він відчув на грудях дотик теплих грудей Гарріет.

— О, сер!.. — Щоб утриматись, вона схопилася за його плече. — Боже, що подумає пані!..

— До біса, що подумає пані! — не вірячи собі, сказав Кроу і, обхопивши дівчину руками, притис до себе.

— Сер!.. — затамувавши подих, шепотіла вона у відповідь на його подальші дії, не чинячи опору, а навпаки, горнучись до нього та намагаючись помацки поставити свого келишка.

— Гарріет, тобі відомо, що ти з біса приваблива? — задихаючись, промимрив Кроу.

— Були чоловіки, котрі так казали, але всі ви мастаки улещати… — Гарріет нарешті намацала край столу і поставила келишка.

Кроу відчув, що вона пригортається ще тісніше, всім тілом, губи прагнули губів, язик — язика. Навряд чи він збагнув, що то Гарріет потягла його вниз, на канапу, як і те, що вона сама розстебнула блузку й оголила свої груди. Корсета на ній не було.

— Які чудові маленькі кульки, — задихався Кроу. — Які прекрасні малинові квіточки-верхівочки!

— О, містере Кроу… Поезія… — Важко дихаючи, Гарріет підставила для поцілунку губи й, допомагаючи йому, підсмикувала довгу чорну спідницю.

— Ангус!.. — простогнав Кроу, цілуючи її очі.

— Що?

— Ангус… — Поцілунок. — Коли ми отак, як зараз, називай мене Ангусом, моя дівчинко. — Від хвилювання він говорив з шотландським акцентом. — О! — знову простогнав Кроу, діставшись рукою до пантало-нів. — Яка чудова перешкода.

— Долайте її, сер… Ангусе, долай її!

В момент злиття йому раптом здалося, ніби в нього за плечима стоїть містер Шерлок Холмс, з осудом хитаючи головою та цикаючи язиком.

Наступного ранку Кроу охопило почуття провини. Бракло мужності глянути у вічі й Сильвії, й Гарріет. Одначе це не завадило йому того ж вечора, коли Сильвія пішла спати, зайти до кухні й, поклавши служницю на стіл, оволодіти нею з пристрастю молодика.

Від Нового року до початку березня на Алберт-сквері сталося багато подій, найбільш незвичайна з них — зізнання Селлі Годжес професорові, що вона вагітна. Ще перед Різдвом Селлі роздумувала над вибором слушного моменту, щоб повідомити його про цю новину, й вирішила зробити це, коли він повернеться з Парижа.

Першого вечора, задоволений зробленим у Франції, Моріарті був, на щастя, в доброму гуморі. На вечерю подали гуску, Бриджіт не відходила на кухні від сестер Пірсон, аби бути певною, що все робиться якнайкраще.

Незадовго до шостої, відіславши Карлотту, Селлі увійшла до вітальні. Моріарті сидів за склянкою хересу.

— Те, що я скажу, мені зробити не легко, — почала вона, майже соромливо дивлячись на нього.

— Чому, Сел? Ти ніколи мене не соромилась. — Моріарті, посміхаючись, підійшов до каміна, в якому весело палахкотіло полум'я.

Селлі діткнулася рукою його рукава.

— Джеймсе, ти не повіриш, але ти будеш батьком… — На мить їй здалося, що він зараз розгнівається й вигукне.

— Дурна дівка! — справді вигукнув Моріарті. — Вона мала стерегтися! Це все її латинська кров, Сел, і вплив теплого клімату, дарма що вона ніколи й не бувала в Італії. Там вони швидко розвиваються. Тепер усі мої плани стосовно Санчіонаре в Римі лопнули, як мильні бульбашки.

Сел, стримуючи свій власний гнів, чекала, поки буря стихне, на що здатна лише жінка сильної вдачі.

— Ні, Джеймсе, ти не так мене зрозумів. Тигриця тут ні до чого. Матір'ю буду я.

Професор приголомшено дивився на неї кілька секунд, потім розсміявся.

— Ну, Сел, слава Богу! Якби це була Карлотта, поламалися б усі мої плани. До весни вона буде готова?

— Так, Джеймсе, вона буде готова й навчена, як тобі потрібно. А я годуватиму твою дитину.

— Атож, Сел, я зрозумію. Ти сподіваєшся на одруження? Цього не буде.

— Ні, Джеймсе, мені хотілося б від тебе лише трохи уваги та обіцянки визнати себе батьком дитини.

— Якщо народиться хлопець, він буде моєю гордістю, Сел. Жоден хлопець не матиме кращого виховання, даю слово. Він навчатиметься в елітарній школі, потім у Кембриджі. А коли здобуде освіту, люди мого клану ознайомлять його з основами нашої професії. — Обличчя професора розпливлося в такій щасливій усмішці, якої Сел у нього ще не бачила. — Він буде моїм спадкоємцем, Сел. Вдумайся, спадкоємцем європейської злочинної імперії! — Моріарті підняв Селлі й, мов сентиментальний гульвіса, крутнув навколо себе. — Цим буде започатковано династію, і я щасливий. У цьому будинку з'являться немовлята, твоє та Бриджіт. Сподіваюся, Гаррі Аллен з молодою Поллі будуть обачніші.

— А що, як народиться дівчинка, Джеймсе?

— Дурниці. Я забороняю. Гляди мені, Сел, щоб був хлопець, або я зречусь вас обох. Коли я