Томас Тімайєр - Закон Хроноса

наближалася хода. По алеї марширували роботи всіх форм і розмірів. Із боків юрмилися цікаві, вони махали прапорцями. Крізь товсті стекла чулися крики. Схоже, машини дуже розхвилювалися. Вони кричали, жестикулювали й метушилися, як мурахи. Наш співкамерник указав на рамку. Замість звичних історій там показували те, що відбувалося ззовні. Чотири великі машини на чолі колони несли щось на кшталт паланкіна, на якому сидів крихітний робот. Упізнати його на такій відстані було важко, але мені здалося, що це стара модель.

Процесія повільно наближалася. Спочатку я подумав, що вони пройдуть повз нас, але роботи розвернулися й попрямували до в’язниці.

Ми притиснулися носами до скла й спостерігали, як хода зупинилася, і чотири машини обережно опустили паланкін на землю. З будинку вийшов поважний робот, судячи з усього, офіційна особа, і привітав прибулого. Я вирішив, що маленький робот негарний. Він був занадто незграбним, та й фарбу можна було б поновити. Загадково все це.

За деякий час двері нашої камери відчинилися, і зайшла група озброєних роботів-охоронців. Вони утворили коридор, яким пройшла делегація поважних на вигляд машин. Першим ішло створіння з металевим вінком на голові.

«Чи є тут хтось на ім’я Оскар?» — запитав робот.

Усі подивилися на мене. Але ж у мене були гарні відносини з усіма в’язнями!

«Тебе хочуть бачити»,— продовжив він і ступнув убік. За ним перебував маленький робот, якого я бачив із вікна. Він пройшов повз машини, і ті йому вклонилися. Раптом мені сяйнуло. Це подібність…

Я підійшов і запитав: «Герон?»

Маленький металевий чоловічок загудів і сказав знайомим голосом: «Автоматизований пристрій Т-301 до роботи готовий».

Оскар замовк і ніжно погладив маленького робота по голові.

У кухні запанувала тиша. Ніхто не сказав ані слова.

Оскар широко посміхався. Він явно насолоджувався ефектом, що його справили ці слова.

— Герон — справжній герой цієї історії,— сказав він.— Без нього в мене нічого б не вийшло.

— Герон? — примружився Гумбольдт.— Але як?..

— Він ішов за нами,— пояснив Оскар.— Увімкнув захисне поле й пішов нашими слідами. Пройшов по лісі два кілометри й ходив навколо купола, поки на нього не звернули увагу.

— А потім?

— Механічні істоти розгубилися від такої зустрічі. Як я зрозумів, вони перевірили його уздовж і впоперек, піддали всіляким тестам. Отримавши результати, центральний комп’ютер міста розхвилювався, відразу ж звелів призупинити роботу й видав офіційний указ. Вірите чи ні, наш любий Герон, цей маленький робот, цей непримітний автоматизований пристрій, виявився предком усіх роботів у місті. Він прототип, перший, як назвала його Тецц. Він загинув під час однієї з машинних воєн, але в пам’яті центрального комп’ютера збереглися документи про нього. За його зразком у минулому,— тобто в нашому майбутньому,— створювалися численні копії, які потім удосконалювалися. Спочатку їх робили люди, потім самі роботи. Машини програмували машини. Початок занепаду людства. І тоді в мене немов завіса з очей спала. Статуя на палацовій площі, ця сорокаметрова скульптура зі сталі й золота,— Герон! — Оскар посміхнувся: — Уявляєте?

Усі мовчали. Можливо, Оскар пожартував? Навіть після всього, що вони почули, повірити в це складно.

— Це божевілля! Бути такого не може! — вигукнув Гумбольдт.— У голові не вкладається. Чому саме Герон?

— Якщо не віриш мені, запитай у нього,— запропонував Оскар.— Він записав усю нашу подорож і може підтвердити. Ти знаєш, що брехати він не здатний. Запитай у нього. Усе, що я розповів, правда.

Усі погляди звернулися на маленький автоматизований пристрій, що стояв поряд і дивився на присутніх своїми очима-прорізами. Герон виглядав таким безневинним, таким непримітним, і не можна було навіть уявити, що він колись виявиться винуватцем занепаду людства.

Гумбольдт не знав, що й думати. Але Шарлотта вірила, що Оскар каже правду. Вона знала його досить добре, щоб визначити, коли той починає прибріхувати.

— Добре,— нарешті сказав дослідник.— Перш, ніж я послухаю запис Герона, розкажи свою історію до кінця. Цікаво знати, як машини відреагували на цю рятувальну операцію.

— Залишилося зовсім небагато,— кивнув Оскар.— Герон повідомив друулам про нашу подорож, про те, що мене треба повернути в мій час. Він нічого не додав і нічого не пропустив. Приховати від своїх родичів він нічого не міг, тому що вони його вже перевірили й знали, що відбулося. Вони поцікавилися, чи хоче він повернутися разом зі мною, і Герон відповів ствердно. Відповідь викликала велике хвилювання. Машини просили його залишитися, але він сказав, що не може порушувати порядок речей і хотів би уникнути збоїв у структурі часу. У технічному плані розклав усе по поличках. Роботи погодилися й відвели нас на те місце, де стояла машина часу. Зовсім недалеко від того місця, де ми з Берінгером намагалися її знайти. Ми не бачили її через захисне поле. Машини терпляче чекали, поки ми поринемо, і помахали нам на прощання. Не без жалю, як мені здалося. Гадаю, на них справила враження зустріч із засновником машинного світу. Не хочу приписувати роботам ніяких релігійних почуттів, але вони поставилися до Герона з великою повагою.

— А Берінгер?

— Коли з’ясувалося, що Герон не хоче брати його із собою, Берінгер, природно, вибухнув прокльонами. Та марно. Довелося йому залишитися у в’язниці, щоб згодом стати хатнім звірятком друулів. А може, він утече з Тецц і приєднається до опору. Гадаю, можливо й те, й інше. Але що б він не зробив, мені його не шкода. Після всього, що він накоїв, він заслужив такої долі. Почекайте, я дещо згадав. Мені Тецц дала. Маленький сувенір із майбутнього.

Він поклав на стіл предмет, загорнений у брудну носову хустку, і підсунув до друзів.

— Що це? — запитав Гумбольдт.

— Відкрий.

Дослідник розгорнув хустку й схилився над столом. Сторінка за сторінкою були пописані дрібним почерком. Папір нагадував найтоншу алюмінієву фольгу.

— Книга про друулів, що її написав батько Тецц.