Томас Тімайєр - Закон Хроноса

Досить цікава, як мені здалося.

Гумбольдт погортав книгу. На деяких сторінках були приклеєні побляклі газетні статті.

— Подивіться на дату цієї статті,— вигукнув він.— 15 квітня 1918. А от 20 вересня 2012. Ти розумієш, Оскаре, що це таке? Ти приніс історію нашого майбутнього.— Він опустив погляд і досить довго дивився в підлогу, потім підвівся: — Послухайте, ходімо зі мною до класної кімнати. Випийте ще по чашці какао. Мені потрібно повідомити вам дещо важливе.

Д ослідник мовчки стояв біля дошки, схрестивши руки й наморщивши лоба. Шарлотта сиділа поруч із рештою й чекала. Незважаючи на пізню годину, втоми вона не відчувала. Нарешті, Гумбольдт заговорив. Голос у нього був напруженим, начебто він через силу витискав із себе слова.

— Спочатку я хотів би сказати, який я щасливий, що Оскар повернувся живим і неушкодженим. Ви знаєте, що я завжди був проти подорожей у майбутнє через небезпеку не повернутися. Проте, маю зізнатися, що кілька днів тому я й сам здійснив поїздку в майбутнє.

Посмішка Шарлотти зникла.

— Що?

— Будь ласка, повірте, у мене на те були поважні причини,— він провів кінчиками пальців по краю стола.— Можливо, ви пам’ятаєте першу подорож Вілми? Мене дуже цікавило, що трапилося з нашим маленьким другом, і я витратив кілька днів на те, щоб розібрати її записи. На жаль, вийшло погано. Лінгафон записав багато сторонніх шумів, відтак дуже складно було розібрати голос Вілми. Після аналізу записів з’явилося більше запитань, ніж відповідей, і я вирішив виставити таймер на 1915 рік і вирушити в дорогу самому,— обличчя в нього було дуже серйозним.— Оскільки Вілма повернулася з того часу неушкодженою, я припустив, що ризик невеликий. Але те, що спочатку було неясною підозрою, виявилося жорстокою реальністю. Я висадився в місцевості, що не дуже скидалася на ту, якою ми її знаємо. Звідси до озера було зовсім порожньо. Дерева, кущі, будинки, мости, церкви — усе зникло. Дикий, жалюгідний ландшафт, засіяний кратерами та лійками, з яких піднімалася жовтувата пара. Запах стояв нестерпний. Ніколи не зустрічав такого огидного смороду. У легенях палило вогнем, але я вирішив побути довше й дізнатися, що сталося. Цілком очевидно, йшла війна. Удалині виднілася пожежа, піднімалися стовпи диму. Я обернувся, щоб подивитися, що стало з містом. Не уявляєте, яке полегшення я відчув, коли побачив купол рейхстагу! Місто залишилося цілим. Звісно, довкола нього виросла стіна. Метрів із п’ять заввишки, вона захищала місто, як середньовічна кріпосна стіна. Гриміли гармати. Потужна артилерія була спрямована назовні й оглушливо стріляла в оранжеве небо. Вони несли смерть і спустошення. На рівнині боролися дві військові машини на гусеничному ходу. У небі була сила-силенна дирижаблів і літальних апаратів, що посипали землю градом бомб. Не знаю, з ким воювала Німеччина, але це було страшно. Через газ було важко дихати, і я повернувся до машини. Але замість того, щоб повертатися додому, я вирішив спробувати щастя в більш віддаленому майбутньому. Хотілося дізнатися, що сталося після війни і що трапилося з людьми в Берліні. Я дав Герону команду вирушити в 2015 рік, на сто років у майбутнє.

— І що?

Гумбольдт стиснув губи. Схоже, він ледве підбирав потрібні слова. Коли він заговорив, голос його був тихим і повним скорботи.

— Жахливо,— сказав він.— Минуло стільки років, а війна усе ще тривала. А може, це була нова війна? Продовжували гриміти гармати. Тільки от масштаб, схоже, змінився. Стіна навколо міста виросла до тридцятисорока метрів, і машин довкола було на порядок більше. Вони стали більш досконалими. Броньовані дирижаблі, швидкі, немов стріли, ракети, величезні літальні апарати. Поряд із механічними чудовиськами люди виглядали карликами. Не встиг я вийти, як на мене напали. Не знаю що, але ця штука була швидкою та маневреною. Металева комаха з розмахом крил метрів зо два. Вона дзижчала й гула, а потім засипала мене градом гострих як ніж металевих осколків. Ось, подивіться,— він сунув руку в кишеню й кинув на стіл кілька металевих пластин.

Очі в Шарлотти стали великими, як блюдця.

— Війна триває?

— Так,— зітхнув Гумбольдт.— Далі в майбутнє я зазирати не став, визнав безглуздим. Мені вистачило  того, що я побачив. Подорож підтвердила, що нашу історію очікують страшні зміни. Я не знав, чи варто розповідати про все вам, тому й відкладав так довго. Розповідь Оскара наштовхнула мене на думку. Здається, я знаю, що викликало війну,— він зробив драматичну паузу.— І повірте, це найсумніше відкриття в моїй кар’єрі вченого. Усе через мене. Я відповідаю за всі безлади, і я повинен щось зробити, щоб їм запобігти.

— Ти? — Шарлотта так і залишилася з відкритим ротом.— Але… як таке може бути?

Гумбольдт посміхнувся. Але посмішка його була сумною.

— Так, визнати правду нелегко, але це єдиний вихід. Хоч іноді правда здається неймовірною. Ви самі чули, що Герон — прототип машин, які затіяли війну. Наш Герон, якого ми відправили в майбутнє на машині часу. Будівництво цього апарата змінило наше майбутнє. Навіть якщо ми будемо дотримуватися правил подорожей у часі, немає ніяких гарантій, що машина не потрапить у непотрібні руки. Упевнений, що й убивство імператора якось із цим пов’язане. Інакше, чому Штангельмайєр запросив нас у замок, щойно дізнавшись про існування нашої машини? Якщо з’єднати ці факти, то історія зміниться, настане занепад людства й верховенство машин. Якщо я заберу обидві події, то, можливо, розвиток піде своїм первісним шляхом, куди б він не завів.

— Якщо, якщо, якщо…— обурився Оскар, який досі не зронив ані слова.— Звідки ти знаєш, що саме створення машини часу стало причиною війни машин? Немає ніяких доказів!

— Безпосередніх доказів, імовірно, й немає, але досить простого логічного мислення. Не знаю, що точно трапиться, але Герон стане чимсь на кшталт прототипу для військових машин майбутнього. Вибухне війна, у якій переможуть машини, і люди перестануть бути господарями землі. Не потрібно знати деталі, щоб зрозуміти, що створення мого апарата вплинуло на хід війни. Убивство імператора й створення машини часу стали поворотним пунктом. Зміна влади викликала потужну реакцію в нашій