Томас Тімайєр - Закон Хроноса

що машини повстали проти людей. Десятиліттями їх змушували воювати один проти одного, але, зрештою, вони розвинули інтелект і обернулися проти своїх творців. Вони домовилися між собою й почали воювати з людьми. Згодом захопили й місто. А потім створили світ за своїми уявленнями. Світ, у якому немає місця людям. Машини дійшли висновку, що всі лиха на світі від людей і що в планети буде шанс тільки тоді, коли вона раз і назавжди звільниться від нашої влади. Отже, вони почали переслідувати нас, замикати в клітки й використовувати як свійських тварин. Можливо, вони б зовсім винищили людський рід, якби деякі світлі голови не додумалися піти під землю. Як сказала Тецц, люди дуже рідко піднімалися нагору, тільки у разі гостроЇ потреби.

— Тому в них така світла шкіра,— задумливо вимовила Лєна.

Оскар кивнув.

— У мене був час, щоб розповісти їй про нас. Я сказав, що ми з міста під назвою Берлін, але це ім’я їй ні про що не говорило. Не знала вона й що таке Німеччина. Потім вона розповіла, що її батько вчитель. Він викладав математику, релігієзнавство й історію. Розвиток людини й машин був його улюбленою темою. Він навіть написав про це книгу й плекав мрію, що колись між людьми та роботами буде укладено мир.— Оскар потягнувся.— Уявляєте, як я сторопів? Хіба так має виглядати світ майбутнього? Та це просто кошмарний сон! Я не міг орієнтуватися в цьому незнайомому місті. Не міг запам’ятати дорогу. Коли я поцікавився в Тецц, як їй вдавалося так легко розбиратися у вулицях, вона відповіла, що вже тричі була тут, але щоразу їй вдавалося втекти. Вибратися з міста друулів було не так уже й складно, якщо знати, як, і не боятися забруднитися. Потрапити за купол можна було по каналізації.

«Чому ж тоді тут живе стільки людей? — запитав я.— Якщо все так просто, чому вони не тікають?»

«А навіщо їм тікати? — відповіла Тецц.— Більшості цілком достатньо. Тут у них є і їжа, і дах над головою, тепло й комфорт. А назовні їм доведеться жити в землянках, терпіти холод, голод і хвороби й звикнути до думки, що смерть близько. Друули придушували кожну спробу заснувати поселення на поверхні землі. Ледь з’являлися житла, їх відразу знищували. Багато хто здався друулам добровільно. Але ті брали тільки хлопчиків і дужих. Старих, хворих і слабких брати не хотіли, тому що на них не знайшлося б покупців. Крізь прути клітки я побачив зовсім чорний будинок, що піднімався високо в небо. Наша в’язниця. Можете собі уявити, яким жалюгідним я себе відчув. Мені схотілося повернутися назад. Потрібно було знайти машину часу й розповісти вам, що я пережив. Я мав застерегти батька, але застряг тут. Час витікав між пальців.

33

— Я к же тобі вдалося втекти з міста?

— Де була машина часу і що трапилося з Берінгером?

Запитання посипалися на Оскара з усіх боків, і Шарлотті довелося підняти руку.

— Тихо! Упевнена, Оскар нам усе розповість.

А якщо запитання залишаться, то він і на них відповість.

— Точно,— підтвердив Оскар і сунув у рот шматок хліба.

На кухні знову стало тихо.

Оскар відкинувся назад і зчепив руки за головою.

— Історія з нашою втечею буде найдивнішою,— почав він.— Сам дивуюся, як усе вийшло. Але маю визнати, що зобов’язаний життям цьому маленькому бляшаному ящику,— поплескав він Герона по корпусу.

— Як це? — запитав Гумбольдт.

— Зараз розповім. В’язниця була дуже зручною, там були столи, стільці, ослони й лежаки. Але не такі, як у наших в’язницях, а сучасні, акуратні й чисті. Нас відправили в камери, і ми провели кілька днів разом із іншими бранцями, чистими й акуратно одягненими.

Там були різні ігри, маленькі рамки, на яких показували живі картинки, ванна й засоби особистої гігієни, регулярна їжа — на жаль, одноманітна. Схоже, друулам було важливо, щоб свійські тварини ні в чому не відчували нестачі. Найкраще було те, що крізь скляні стіни можна було бачити все місто. Ми милувалися не тільки будинками, але й статуями, які роботи спорудили на честь своїх полководців. Вони увічнювали видатних одноплемінників точно так само, як і ми своїх. Тільки розміри були більшими. Найбільший пам’ятник стояв на палацовій площі. Сорокаметровий гігант із чорної сталі із золотими вкрапленнями. В одній руці він тримав книгу, іншу приставив до чола, немов удивлявся вдалину. Героїчна поза, тільки от на відміну від інших статуй із довгими й тонкими кінцівками ця виглядала масивною й незграбною. Начебто її дитина побудувала.

Я запитав у Тецц, і вона відповіла, що це засновник імперії друулів. Перший друул, як вони його називали.

Свого роду прототип. Їй про нього розповідав батько. Один геніальний винахідник сконструював його як першого робота ще в доісторичні часи й подарував йому життя. Це була перша думаюча й розмовляюча машина у світі, прообраз усіх друулів. За його подобою будувалися нові й більші машини. Розміри статуї вводили в оману, адже насправді він був не більше дитини.

Найперший. Ця думка весь час крутилася в мене в голові. Захоплююча історія. Цей світ, такий небезпечний, холодний і відразливий, але, з іншого боку, він таємничий і чудовий. Тут було стільки нового, що я не помічав, як минає час. Ішли дні. У мене була мож ливість відпочити від труднощів і подивитися живі історії у світних картинних рамках. Вони виявилися дуже цікавими. Одні пригодницькі, інші сумні, але здебільшого дуже дивні. Я дивився їх годинами й не міг відірватися. Увечері рамки вимикалися, я сідав біля вікна й дивився на мерехтливі вогні міста, думав про вас і тужив за батьківщиною. І в такі моменти я розумів, що обов’язково маю повернутися.

На третій день ситуація змінилася. Ми прокинулися від пронизливого звуку. Я підхопився й протер очі. Інші бранці теж прокинулися. Я бачив їхні утомлені й розгублені обличчя. Тецц була вже біля вікна й указувала назовні. «Мерщій сюди! Подивіться!» — кричала вона. Із заходу до в’язниці