Пауло Коельо - Заїр

очима, ніби вона перша добра річ, на яку він натрапив на цьому світі. Я вважаю себе сином багатого чоловіка, але якось уночі ми сидимо перед вогнищем, і він розповідає мені про своє минуле, про те, чому він вирішив одружитися і просить зберегти усе в таємниці. Каже, що скоро помре – і справді помирає через чотири місяці. Він випускає свій останній віддих в обіймах моєї матері, усміхаючись, так ніби йому не довелося пережити нічого поганого. Помирає щасливим.

Михаїл розповідає свою історію однієї весняної ночі – вона дуже холодна, але, звичайно ж, не така холодна, як у Сталінграді, де температура іноді опускається до тридцяти п’яти градусів морозу. Ми сидимо в товаристві жебраків, що гріються навколо імпровізованого вогнища. Я прийшов сюди після того, як він зателефонував мені вдруге – нагадавши, що я повинен виконати свою частину обіцянки. Протягом нашої розмови він не запитав мене нічого про конверт, який залишив у моєму домі, так ніби знав, – чи не за допомогою Голосу, – що я нарешті вирішив підкоритися знакам, дозволити, щоб усе відбувалося в призначений йому час і в такий спосіб визволився з-під влади Заїру.

Коли він попросив мене прийти на зустріч в одне з тих передмість Парижа, які мали чи не найбільш погану славу, я відчув страх. За нормальних обставин я послався б на зайнятість або спробував переконати його, що нам ліпше зустрітися в якомусь барі, де набагато більше комфорту для того, щоб обговорити наші проблеми. Звісно, я не виключав, з ним на очах у всіх знову станеться напад епілепсії, проте я тепер знав, як треба діяти в подібних випадках і віддав би перевагу цьому ризику перед ризиком бути побитим або пограбованим, тим більше, що на мені був ортопедичний комір і захищатися я не зміг би.

Проте Михаїл наполягав: було важливо, щоб ми зустрілися в присутності жебраків, адже вони становили частину його життя й життя Естер. У лікарні я нарешті зрозумів, що наробив помилок у своєму житті й треба було негайно щось змінювати.

А що я міг зробити для того, щоб змінити своє життя?

Багато чого. Наприклад, узяти собі за звичай ходити в небезпечні місця, зустрічатися там із різними маргіналами.

У відомому міфі розповідається, як давньогрецький герой Тесей заходить у лабіринт, щоб убити страховисько. Його кохана, Аріадна, дає йому клубок, щоб він поступово розмотував, і ця нитка потім вивела його з лабіринту. Сидячи між цими людьми, слухаючи розповідь Михаїла, я подумав про те, що давно не переживав нічого подібного – давно не відчував смаку таємничого, смаку пригоди. Хто знає, чи нитка Аріадни не чекає мене саме там, куди я не прийшов би ніколи, якби не був абсолютно переконаний: щоб змінити свою історію і своє життя, мені треба зробити справді грандіозне зусилля.

Михаїл розповідає далі – і я бачу, що весь гурт слухає його дуже уважно: не завжди найуспішніші зустрічі відбуваються навколо столів, заставлених вишуканими стравами, у ресторанах з увімкненою системою обігрівання.

До школи, яка є лише в сусідньому селі, мені доводиться йти майже годину. Я дивлюся на жінок, які йдуть по воду, на неозорий степ, на російських солдатів, які кудись їдуть у вантажівках, на засніжені гори, за якими, як хтось мені розповів, лежить величезна країна – Китай. У селі є музей, присвячений місцевому поетові, мечеть, школа і три чи чотири вулиці. У школі нас навчають, що існує омріяний народами ідеал: ми всі повинні боротися за перемогу комунізму й за те, щоб усі люди були рівними. Я не вірю в цю мрію, бо навіть у цьому глухому закутні існує велика нерівність – члени комуністичної партії стоять над усіма іншими, вряди-годи вони їздять до великого міста Алмати й повертаються звідти, навантажені великими пакунками з екзотичними наїдками, з подарунками для своїх дітей, із дорогим одягом.

Якось надвечір, повертаючись додому, я відчуваю порив сильного вітру, бачу, як спалахують навколо мене вогні й на кілька хвилин непритомнію. Коли приходжу до тями, то сиджу на землі й бачу, як наді мною ширяє в повітрі біла дівчинка, в білих одіяннях, підперезаних синім поясом. Вона всміхається мені, нічого не каже і зникає.

Я підхоплююся на ноги, відриваю матір від тієї справи, яку вона робила, й розповідаю їй свою історію. Вона дуже налякана й просить, щоб я більше ніколи й нікому не розповідав про те, що розповів їй щойно. Вона пояснює мені, – наскільки це можливо пояснити восьмирічному хлопчикові, – що в мене була галюцинація. Я наполягаю на тому, що бачив дівчинку, яку можу описати в усіх подробицях. І додаю, що зовсім не злякався, а прибіг так швидко до неї тільки тому, що хотів відразу розповісти про побачене.

Наступного дня, повертаючись зі школи, я шукаю очима дівчинку, проте ніде її не бачу. Вона не з’являється протягом цілого тижня, і я починаю вірити, що моя мати мала слушність: певно я заснув, сам того не бажаючи, й дівчинка примарилася мені уві сні.

Проте незабаром, коли я йду до школи рано-вранці, я знову бачу дівчинку, яка ширяє в повітрі, охоплена білим світлом; я не впав на землю й не побачив вогнів. Протягом якогось часу ми дивимося одне на одного, вона всміхається, я всміхаюся їй у відповідь і запитую, як її звати, проте вона не відповідає. Коли приходжу до школи, то запитую у своїх односумів, чи хто з них коли-небудь бачив дівчинку, яка плаває в повітрі. Вони лише сміються мені у відповідь.

Під час уроку мене викликають у кабінет директора. Він пояснює мені, що в мене, певно, психічне захворювання – видінь не існує: світ – лише реальність, яку ми бачимо, а релігію вигадали для того, щоб обманювати народ. Я запитую його, навіщо тоді в місті існує мечеть, а він каже, що її відвідують лише старі й забобонні люди,