Жиль Леруа - Пісня Алабами

лиснить неначе дзеркало, з лакованої сосни зі вставками з червоного дерева. Їхні сумні тіні линуть на нім, наче на ковзанці. Бібліотеки теж обшиті червоним деревом. Кімнати порожні, там стоїть хіба що софа, яку Зельда власноруч наново обтягнула тканиною. І ванни: у кожнісінькій кімнаті вони стоять, навіть у помешканнях для слуг. Одна вкрита потьмянілою емаллю, мідні крани позеленіли від часу, видно, що до слуг тут ставилися не так, як ув інших місцях поблизу, де шалів Ку-клукс-клан.

Майкл каже, що незабаром буде свято на честь Зельди, то треба, щоб я побував на нім, я погоджуюся і заходжу до наступної кімнати, мені кортить почути те безгоміння в бальній залі, де працював Скотт, така вона велика, що він звелів зробити у ній нішу, альков, що був йому за кабінет, либонь, щоб страшно не було, кажу я собі, ці заможні хлопці, які мешкали у величезних покоях, часом зводили собі вігвами, щоб якомога обмежити просягання зовнішнього світу в їхнє внутрішнє життя.

У цьому домі, де панує старосвітська розкіш, під мовчазними кронами дерев, що створюють тут оазу, затиснуту поміж передмістям і шосе, мені знову згадується фільм Клінта Іствуда «Північ у Садку Добра і Зла».

Я покинув моє авто на алеї за будинком, не знаючи, маю я право на це чи ні. Хтозна й чому, я боюся тут зробити щось не так. Майкл каже, що ні, я добре припаркувався, а мені хочеться пройти садом, побалакати з ним про ті породи кущів, дерев, про квітники, які розмітила і влаштувала Зельда. Та Майклові до них діла нема, він прямо про це мені й каже. І я дякую йому за нагоду відвідати маєток і йду звідти.

За сто метрів звідтіля, на розі Фелдер-авеню і Данбар-стріт, я розгортаю теку, де лежать вирізки з газет за 11 березня 1948 року.

«Монтгомері Адвертайзер» пише коротко й невиразно. Просто допис у рубриці світської хроніки. «Учора опівночі дружину письменника Скотта Фітцджеральда, Зельду Сейр, знайшли мертву після пожежі в Гайлендській лікарні, в Ешвіллі, штат Північна Кароліна, де вона упродовж останніх десяти років лікувалася від психічного захворювання. Добре відома нашим співвітчизникам як одна з найдивовижніших південних красунь свого покоління, відома як прозаїк, мисткиня і символ джазової епохи, Зельда і її чоловік перебували на вершині слави двадцять років. До кінця 30-х років про них геть забули».

«Нью-Йорк Геральд Трібюн» точніша: «Вони були останніми романтиками. Переживши Скотта, свого славетного чоловіка, Зельда померла вчора опівночі у віці сорока семи років. Вона загинула під час пожежі в Гайлендській психіатричній клініці в Ешвіллі, де вже десять років лікувалася від психічної недуги. (…) Як і решта восьмеро пацієнтів, що перебували на тому поверсі, вона не змогла вийти із замкненої кімнати, де на вікні сама повісила замок».

Руки мої ледве помітно тремтять. Існують такі види смерті, в які здоровий глузд не хоче вірити, відмовляється від них, і агонія у вировиську полум'я здається мені поміж ними найгіршою. У вогні знищували бунтівників, відьом і святих — тих, що відхилялися від норми, божевільних. Змалку я вірив, що мученики вмирали у вогнищі, ледве полум'я сягало їхніх ніг. Що вмирали вони від болю або душились у чаді чорного диму.

Так ніколи й не зміг я вирішити для себе, чи втямила Зельда, що скоїлося, коли прокинулася й почула, як у клініці репетують на ґвалт, а надворі звучать сирени пожежних авто. Хочеться вірити, що вона спала і задушилася чадом уві сні. Хотілося б вірити, що була вона під впливом нейролептиків, у майже коматозному стані, що до неї не долинув жоден звук і що в цій непритомності серце її потроху перестало калатати, тіло і глузд утратили чутливість і вона тихо померла уві сні. Дехто каже: спокійно згасла. Нічого супокійного не бачу я у смерті, що віддавна є нашим ворогом, — мені здається, після низки страждань і марних боїв ми покидаємо цей світ і повертаємося в лоно ворога, вирішивши в такий спосіб цю жорстоку апорію[39].

Не могла Зельда загинути в полум'ї, — вона ж була саламандра. Від цієї магічної думки мені не стало легше, навпаки, горло моє стиснулося. Вагаюся, куди податися: до Мобайла чи до Атланти? Поринути у самісінькі надра Півдня? Сягнути Мексиканської затоки чи швиденько повернутися до цивілізації?

По радіо тривожно передають штормове попередження, що чергувалося короткими сигналами, уже десять хвилин звучить те саме, то я вже й не слухаю. Насувається торнадо.

Повернувшись у номер, я вмикаю телевізор, який теж генерує ті низькочастотні сигнали, тільки довші, дужчі і глухі, наче попередження про загибель. Раптом темп їхній значно прискорюється, частішає, і металевий голос радить кожному мешканцеві спуститися у льох його будинку. Молода доглядачка внизу фарбує нігті. Вони такі довгі, що могли б бути четвертою фалангою.

— Спускайтесь у льох, — каже вона мені з тим плинним південним акцентом, де голосні тягнуться наче квіти алтеї до сонця, а приголосні ковтаються.

— А ви?

Вона байдуже знизує плечима.

— Як почую, що йде ураган, то теж спущуся.

Що ж, я починаю розуміти, що таке алабамське небо: воно мов Зельда, спершу сяйливе, потім похмуре, потім грозове, потім буремне, аж урешті апокаліптичне. Завтра воно буде блакитне — треба тільки зачекати.

Поки над нами шаленіють дев'ятнадцять вихорів, опинившись на краю загибелі, в яку я не вірю, та все ж таки вона видається мені як ніколи близькою, я думаю про того,