Жиль Леруа - Пісня Алабами

Мені було двадцять років. Мій коханець хотів заборонити мені писати. То був молодий, інтелігентний юнак із чималою ерудицією. Проте він мав старомодні погляди, що скидалися на сюжети олеографій, на кшталт: коханці повинні ділити горе і радість або ж кохатися — це означає зливатися воєдино і жити у стані автаркії.

Щоб віднадити мене від писання чи, може, задля того, щоб злиття сягнуло досконалості, він змушував мене читати його улюблених авторів — Вільяма Фолкнера й Карсон Маккалерс, «монументів, — казав він, — цілковитих геніїв», не розуміючи, що сам познайомив мене з тими, хто справив на мене вирішальне враження, і я думав: «Два велетні, два орієнтири, двоє людей, що на них треба бути схожому», два види творчості, які, замість того щоб розчавити мене, дали мені новий, потужний поштовх до творчості.

І він-таки, однієї зоряної ночі, на залізничному мосту неподалік од Капрі, поділився зі мною своїм захватом від подружжя Фітцджеральдів, що не визнавало ніяких норм. Та цей незрівнянний ревнивець не тямив очевидного: історія Скотта і Зельди варта того, щоб її змалювати в романі, адже ніхто не може приборкати темпераменту, так само як неможливо приборкати й бурю, вітер чи блискавку, — ніхто, ані психіатри, ані метеорологи. І, звісно ж, не шалені коханці.

Точнісінько опівночі сирени в небі Монтгомері замовкли, а радіо й телебачення відновили програми.

Точнісінько опівночі для Зельди настає пора сніданку: пагони шпинату покропити оливковою олією і добряче поперчити. Можна додати туди тим'яну і розмарину. У кришталеві келихи налийте дванадцятиградусного шампанського і пригадайте всі слова любові, які ви знаєте. І рівно опівночі настане осяйна пора.

Тут віє надто вже дужий вітер, він несе голоси, несе слова, несе із собою останні піщинки з пляжів у Фрежюсі, які тріщать на зубах. Тутешній вітер чатує на мене.

Прощавай, Зельдо. Це було на твою честь.

«Пісня Алабами» — це художній твір. Хоч декотрі персонажі цієї книжки певною мірою схожі на близьких, родичів та сучасників Зельди Сейр Фітцджеральд, усе ж таки події, що пов'язані з ними, цілковито вигадані автором. «Alabama Song» потрібно читати як роман, а не як біографію історичної особи, котрою є Зельда Сейр.

Щиро вдячний Місії Стендаля міністерства закордонних справ Франції, що дала мені змогу відвідати Глибокий Південь у Сполучених Штатах Америки, Алабаму і Джорджію.

Окрема подяка Іву Мабену, директорові відділу літератури і Медіатеки міністерства закордонних справ Французької Республіки.

Щиро вдячний Філіпу Арданазу, генеральному консулові Франції в Атланті, Сему Спенсеру, почесному французькому консулу в Алабамі, Дайан Джосс, культурному аташе в Атланті, Фабрису Розьє, культурному аташе в Нью-Йорку, Майклу Маккріді, директору музею Скотта і Зельди Фітцджеральдів у Монтгомері, а також Джиму Гревойсу і Джону Ворнеру з Обернського університету.

Велика подяка моїм друзям Еві Розенберг, Елен Сото і Дані Сото.

Окремо дякую Лайонелу Зейду і його родині в Атланті. (Полю, будь завжди таким, як ти є. Я ніколи тебе не забуду.)

Жіль Леруа народився в передмісті Парижа в 1958 році. Отримав вищу філологічну і літературну освіту. Протягом ряду років, змінивши до того кілька професій, працював журналістом, спеціалізуючись на арт-критиці. У 1996 році покинув Париж і оселився в містечку Ле Перш, щоби повністю віддатися літературній роботі, оскільки ще в 1987 році побачив світ його перший роман «Хабібі». Потім письменник опублікував збірку оповідань «Останні стануть першими» (1991) і романи «Мадам Ікс» (1992), «Міські парки» (1994), «Владики світу» (1996), «Ігрові автомати» (1998), «Російський коханець» (2002) та ряд інших. Роман Жіля Леруа «Тайнопис» (2005) був номінований на одну з найпрестижніших літературних нагород Франції — премію Медічі.

Леруа так і залишався б письменником добротним, але не дуже знаменитим, однак опублікований в 2007 році роман «Пісня Алабами» несподівано для західноєвропейського літературного істеблішменту приніс йому Гонкурівську премію — найвищу нагороду Франції в галузі літератури. Журі обрало цю книгу не тільки тому, що оцінило тонкість і влучність стилю Леруа, але й тому, що письменник торкнувся нерву часу: вихід на передній план жінки, яка довгі роки залишалася в тіні чоловіка, героїні з екстремальною долею і фантастичним характером. Як сказав про неї в інтерв'ю після вручення Гонкурівської премії сам автор: «У цій жінці все було на межі зриву, нічого теплого, тільки вогонь. Вона і закінчила свої дні в язиках полум'я, згорівши у приміщенні психіатричної клініки».

ЗМІСТ

Частина перша. ПАПЕРОВІ ЛЯЛЬКИ …7

Частина друга. ФРАНЦУЗЬКИЙ ЛІТУН …55

Частина третя. ПІСЛЯ СВЯТА …95

Частина четверта. ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ …129

Частина п'ята. ПУРИТАНСЬКА НІЧ (1940—1943) …165

ТОЧНІСІНЬКО ОПІВНОЧІ …197

Подяки …205