Кирило Круторогов - Бомбардир

її дістав ветеран, сама дає зрозуміти: відновлення потребуватиме надто багато часу, щоб сподіватися на гідне повернення. Іноді старі травми не дозволяють набрати оптимальну форму, і гравець розуміє, що вже не потягне колишніх навантажень… Хтось доходить до межі: ситий нескінченним футболом, переїздами, перельотами, відсутністю нормальних умов, хочеться пожити по-людськи, трохи відшкодувати те, що роками недоодержував і недодавав близьким. Ці виживають і без «купола», самі хочуть швидше опинитися по той бік.

– А ваш випадок? – швидко запитав я.

Орлов напружився. Зім’яв серветку, глянув на мене спідлоба.

– Це інше,– нарешті мовив він.– Моя кар’єра закінчилася не з моєї волі. Цьому дехто посприяв.

– Якщо можна – докладніше…

– Докладніше? – Він затнувся, погрався з виделкою, дивлячись убік, але все-таки наважився: – За два місяці до того, як мені виповнилося тридцять три, мене дискваліфікували на два роки.

– За що? – удавано здивувався я.

– За участь у договірному матчі,– неохоче промовив Орлов.

– Це було небезпідставно?

Мій співрозмовник затримався з відповіддю, шукаючи найбільш прийнятного вислову.

– Я, скажімо так, припустився серйозної помилки. Довірився людині, яка виявилася… м-м… не найпоряднішою.

– Кого ви маєте на увазі?

– Я не хочу називати імен.

– Це Андрій Черниш? – натиснув я.

Я помітив, як стиснулися його щелепи, але він швидко опанував себе.

– Я не буду це коментувати!

– У той момент, коли ви одержали пропозицію зіграти договірний матч, вам не здалося, що вас просто розводять?

Він силувано посміхнувся:

– Так, щось таке.

– Добре, поговоримо про команду, у якій завершилася ваша кар’єра гравця. Мелітопольський «Маяк»…

– Не найкращі спогади.

– Чому?

– Коли мене туди запросили, було заявлено зовсім інші умови, ніж ті, які виявились насправді.

– Це стосується клубної інфраструктури?

– Та всього на світі! Інфраструктура – гучно сказано… База – напіврозвалений гуртожиток сільгоспробітників, свого поля немає, тренування в місті на стадіоні, який теж тільки назва. Виїзні матчі – лише автобусом. Вам не траплялося проїхатись автобусом з Мелітополя, скажімо, до Тернополя? Будь-яке бажання грати зникає. У дорозі – тільки сухий пайок, тренер забороняв їсти в придорожніх ресторанчиках – мовляв, підхопите інфекцію, зірвете матч…

– Це ви про Черевка?

– Ну так, про кого ж іще.

– І яким він вам згадується?

– Я б не назвав його сильним тренером, як дехто вважає…– Судячи з інтонації, Орлов трохи розслабився. Він покінчив з пивом і попрохав офіціанта повторити.– Санич навіжено дбав про фізичну форму, але навчити нас нічого до ладу не міг. Шалені навантаження день у день – і тільки заради того, щоб «перебігати» суперника. Як кажуть, «бий – біжи». Ні хвилини вільного часу – три тренування на день, і які! Тільки й встигали, що поїсти й поспати… Я різне бачив, але тут був просто в шоці.

– Зате, як я чув, у «Маяку» були непогані підйомні,– я спробував розхитати його оборону.

Орлов поглянув із підозрою. Вочевидь, я якось забагато знав для людини, далекої від мелітопольського футбольного життя.

– Коли як,– він байдуже знизав плечима.– Усе залежало від домовленості з віце-президентом.

– Чернишем?

– Ну, ми обидва знаємо, хто в той час був віце-президентом клубу. Підйомні – це добре. Але про що казати, якщо на виїзні матчі нам давали по п’ятдесят гривень добових?

– Якщо не помиляюся, якийсь час разом з вами в команді грав нині дуже популярний Сергій Гайдук.

– Угу, і це було.

– Як ви вважаєте, він справді заслуговує на такі високі оцінки, чи це роздута величина?

– Написати можна що завгодно, можна оцінку завищити, але гра – вона не бреше. На полі видно все. Самовіддача в нього шалена, багато хто тільки дивувався.

– Цим він і відрізнявся від усіх, у тому числі й від вас?

– Ну навіщо ж так?! – раптом образився мій співрозмовник.– Коли він уперше по м’ячу вдарив, я вже грав у російській Вищій лізі. Зі шкіри геть ліз, не жалів себе. А коли нас доля звела в «Маяку», Сергій ще тільки ступав перші кроки на професійному рівні, а я був у тому віці, коли людину важко чимось здивувати. Ні становище клубу, ні амбіції керівництва нікого з гравців особливо не стимулювали.

– Але Гайдука, виходить, стимулювали?

– Пояснюю,– він навіщось підвищив голос,– Сергій дістав шанс виявити себе, нехай і не в найкращих умовах. Тому й працював, як божевільний. Він починав кар’єру, я завершував – а це, як кажуть в Одесі, куди я так і не потрапив свого часу,– дві великі різниці.

– Що-небудь, крім самовіддачі, вам у ньому запам’яталося?

– Так, він уже тоді був цілком сформований, дуже технічний футболіст. Але страшенно егоїстичний. Колективна гра – не для нього.

– Це було помітним на полі?

– Скоріше в роздягальні. Тобто в повсякденному житті. Він не жив нашим спільним життям, на матчі й тренування ходив, як на службу,– відпрацював, і привіт! Це неправильно, так не має бути!

– Мені казали, що у вас із Гайдуком був конфлікт…

– Хто? – він знову напружився.

– Дехто з давніх уболівальників…

– Знаєте що? Давайте краще вимкнемо оцю машинку. Поговоримо просто так.

– Згодний,– я кивнув і потягся до диктофона.– То в чому була проблема?

– Ну, проблема…– Орлов роздратовано посміхнувся.– І статус у команді, і досвід у нас були занадто різні. Але зрештою і в мене терпець урвався. От і вирішив пояснити юнакові, що він помиляється, повчити…

– Це ваш внесок у його нинішні успіхи?

– Не знаю, мені такі лаври ні до чого. Я взагалі якось не маю бажання про нього говорити…

– Тоді розповідайте докладніше про мелітопольський період кар’єри, а потім ми, може, ще раз повернемося до Гайдука.

– Та немає там у чому особливо розбиратися. Мене запрошували під гарні умови в команду без особливих завдань…

– Вас це не здивувало?

– Ні. Іноді такі речі трапляються. Знайшовся інвестор, який ще не визначився, чого хоче, але відкрив фінансування. Поки він визначається, конкретних цілей нема, але мене повідомили, що власник має серйозні амбіції, а отже, цілком можливе дальше поліпшення умов.

– Тобто ви переїхали в Україну через гроші?

– Не тільки. Я родом із Запоріжжя, там і починав, але всю кар’єру провів у Росії, на батьківщині не грав. І раптом – пропозиція. «Маяку» потрібний досвідчений центральний захисник, на якого можна відразу покластися. Збіглося: мені й самому сюди хотілося – встигнути трохи заробити й залишитися в Україні. У Запоріжжі жив мій батько, мати давно померла… З’явилася можливість частіше відвідувати його. Тому я й погодився. Команда виявилася простою, ніяких тобі зірок – нормальні хлопці без особливих досягнень, кожному є що доводити. Голодні до перемог –