Леонід Мосендз - Останній пророк

але за все своє вояцьке життя він не зустрічав ще жадного краю й міста, що так би подражнювали його, як Юдея і Єрусалим. Він уникав їх усіма способами, не бажаючи відвідувати ані тієї землі, ані її царя, славетного Ірода. Але тепер мусів. Важливий сенатський наказ про перепис вимагав його розмов і нарад з Квіріном. З невеличким військовим почотом приїхав він щойно вчора й уже встиг відбути кілька нарад. Хотів відбути сьогодні ще останню, передати всю справу Квірінові й так, як по-вояцьки приїхав, так само й по-вояцьки виїхати назад до Кесарії. Тепер він одпочивав. Міряв довгими кроками глибину кімнати й диктував своєму грецькому рабові Клеантові листа дружині до Рима. Клявдія не любила Сходу ще більше ніж Вар і жила постійно в Римі, відвідуючи чоловіка в Кесарії лише на літні місяці. Листи до неї були Варові справжнім одпочинком:

«…A в справі перепису піде найтяжче. Відомо тобі, як його всюди люблять. У нас, однаково як в Галії чи в Сирії. А тут, кажуть мені, буде особливо тяжко. Їхні жерці дуже хитро вважають у такому переписі образу свого Бога. А крім того й сам Ірод може ставити опір. Бо ж, властиво кажучи, з тих податків, які він збирає зі своєї Юдеї, ми дістаємо таку лише частину, яку йому сподобається нам дати. Бо не маємо можливости його перевірити. А чим більше здирає він, тим менше дістається нам, хоч робить усе це здирство не без нашого потурання. Та все ж не виключено, що Квірінові пощастить перетягти Ірода на наш бік. Бо перепис дасть йому можливість побільшити податки, і він ще на цілій справі виграє. Він, кажуть, старіючи, стає все марнотратнішим. І кривавішим, додам я від себе. Після того випадку в Кесарії я ще з ним, як знаєш, не бачився й уникаю зустрічі. Хай Квірін полагоджує ці речі з ним самим. А до цих турбот з переписом приєднується мені ще одне: прогули вже мені тут вуха з чутками про об’явлення якогось тутешнього ватажка, що підбурює до повстання і пророкує кінець Риму. Чула таке?! Якби це була правда, — це мене трохи й затривожило б. Але тут, здається, люди нічого іншого не роблять, як творять чутки й прислуховуються до них. Мені від них уже голова ходором ходить, хоч приїхав я ще вчора. Ах, якби не ця справа перепису! Ніколи б я до цієї ями й не показався. Зле мені робиться, як тільки погляну на цей їхній храм. А ще гірше, як подумаю про їхнього володаря. Та надіюся, що сьогодні ще полагоджу з Квіріном справи і за декілька днів зможу написати тобі довшу епістолю, але вже з Кесарії. А поки що відсилаю тобі цього листа завтра з кількома килимами до нашого атрію. Надіюся, що ці варварські взірці тобі сподобаються…»

— Написав? Салют! А далі все, як звичайно. На сьогодні, Клеанте, досить. Перепиши й сьогодні ще віддай з килимами Квіріновому управителеві, щоб завтра пішло з урядовою естафетою. Іди! Та скажи, щоб приправляли купіль.

Писар випростався, розгинаючи затерплі від стилоса пальці, швидко зібрав таблички, вклонився і зник за опоною[23]. День схилявся до вечора, в кімнаті вже ставало темніше, Вар вийшов на терасу. Був початок весни, найкраща пора року в єрусалимській околиці. Ароматно-солодким ставало повітря, безконечно далекими й чисто-прозорими видавалися обрії, свіжою зеленню блищала памолозь. Довкола міста садки й левади стояли в біло-рожевих шатах квітів. Але ароматний, сяйний і барвистий день не міг рівнятися з вечорами. Над містом тоді давно вже панувала тиша, але на околиці, в садках і левадах, до ранку згучали веснянки й оклики, а з тендітними подувами долітало здаля тужливе жаб’яче кумкання. Чорно-синій оксамит виднокругу обгортав істоту почуттям глибинности часу, й у Варовій душі озивалися тоді якісь неспокійні, ніколи не відчувані відрухи. Вони дражнили, бентежили його. Не міг їх зрозуміти, хотів їх позбутися, але відчував, що мимохіть хочеться кожну хвилинку цього хвилюючого буття затримати, захопити, прив’язати до змислів на віки вічні.

Перед довшим часом, але також навесні, Вар перебув у Єрусалимі майже три декади. Вибрав тоді такий час, бо не хотів зустрічатися з Іродом, який саме цієї пори перебував звичайно кожного року у своєму палаці біля Єрихона{43}, де, казали, весною був справжній рай. За тих перших одвідин Єрусалима Вар уперше відчув підступно-чарівний вплив Юдеї на людську істоту. Вже й тоді здавалося йому іноді, що час тут гусне, повільнішає, спиняється в безшелесному спокою, немов хвилі того страшного й таємного Солоного моря, там, на сході Землі. А з ним спиняються й усі навиклі думки римської душі. Запитався про це якось одного із старих римських урядників, що жив у Єрусалимі вже не один десяток років. Той спочатку ніби не розумів, а потому лише буркнув наче засоромлений: «Так воно тут з усіма чужинцями. Всі цей Єрусалим лають, і ніхто не хоче його покидати», — сказав і знов перейшов до урядової розмови. Тепер Вар ізнову пригадав собі його слова, і йому здалося, що починає розуміти й долю Помпея на цім приманливім Сході, й швидку втечу від нього Цезаря. Але знову повернувся до своїх звиклих думок: «Ніхто не хоче його покидати!..» Подумаєш, яка принада для римського квірита! Вирісши на узгір’ях північної Італії, провівши більшу частину вояцького життя серед гальських і германських борів, Вар не довіряв ані цій ластівлиній природі, ані виплеканим нею людям. Незважаючи на всі весняні обіцянки, їй не можна було вірити. Бо за кілька тижнів не залишиться й сліду від килиму анемонів на схилі Оливної гори, долина Рефаїм посіріє від посухи, а з юдейської пустелі потягне гаряччю розжареної велетенської печі. Це не альпійське передгір’я, ані гальські чи германські ліси, де людина знає, що ранки завжди сповняють обіцянки вечорів, де за красою весен приходить розважливе літнє дозрівання, осіння плодовитість і зимовий спочинок. У мудрому й невідмінному чергуванні видає там земля свої плоди з розважливим спокійним зусиллям. Не так, як тут, де манить обіцянкою безмежних дарів, а нарешті залишає по своїх обіцянках стільки, як на спраглих вояцьких устах мариво