Леонід Мосендз - Останній пророк

мечі свої на мотики, а списи на серпи, бо не буде жадного народу, який би вже потребував брані й смерти, а серед них засяде Ізраель… Ах, буде Ілією! А, може, й Месією? І треміт, треміт найпотаємнішого бажання всіх матерів цієї землі бути матір’ю Визволителя, схиляє Елісебу ще нижче, ще глибше, аж до самого коріння смоківниці, схиляє не лише в подяці, але й у жахливо-солодкому передчутті невимовної можливости…

Верталася додому з почуттям нової життєвости. Усе було нове, по-новому ясне й радісне. Усе промовляло до свідомости ніколи не відчутими ще думками й турботами. Ось цю огорожу треба буде відновити, щоб каміння не падало часом на малого, коли буде бігати по доріжці. А тут треба підрізати кущі, щоб не били дитині до очей, і розширити стежку, щоб можна було ходити з ним поруч на леваду й у винницю. Для нього, все для нього!.. Але що, як то не буде син? Ні, ні!.. Син, лише син! І навіть затрясла головою, начеб хотіла витріпати з неї підлізливий сумнів.

До хати наближалася радісна й усміхнена. Вже вирішила, що далі не буде затаювати. Розкаже все! Може й на Захарія перейде її надійність, радість і переконання в величі сина. Та й як би не перейшло все це на нього, що завжди стояв біля неї, коли йшло про молитви за сина і про надії на нього. По дорозі не зустрічала нікого, й була рада, що не треба спинятися, вітатися, розмінювати на зустрічних свою радість. Хотіла донести її цілу й недоторкнену чоловікові. Входила до присінку, й уже з уст злітав ясний привіт назустріч Захарієві, назустріч батькові її сина.

Але стала на порозі, глипнула й закам’яніла. Постіль була порожня. Тримаючись заголовка, високий, худий, розпатланий, з палаючим поглядом стояв Захарій. Тримався на ногах видимим зусиллям одвиклого від напруги тіла. Хитався, тремтів, але стояв. Їхні очі зустрілися. І в них пізнала Елісеба, що Захарій знає вже все. Пізнала, що знає, але побачила в його зорі не радість, якою була сповнена її істота, а грізну напругу погляду, що мчить до великої межі. Хвилину дивилися одне на одного. Елісеба, нахилена наперед, ось-ось приготована вклякнути й вибухнути радістю вістки. Стрималася. Відірвавши від заголовка руку, Захарій зробив крок до неї. Захитався, простяг до Елісеби руку, ніби доторкуючись чогось… І з викриком «Єгоханан{39}, Єгоханан — Богом даний, Богдан!» покотився на долівку.

Публій Квінтілій Вар{40}, сирійський леґат, мав за свою урядову резиденцію Антіохію{41}-Епідафнію на Оронті, як і всі його попередники в управлінні сирійською провінцією, але жив переважно в Кесарії{42}-Себасті на палестинському березі Великого моря. Причин для такого нехтування столицею колишніх могутніх Селевкидів було в нього багато. Але всі вони зводилися до найголовнішої: Вар не любив свого леґатського становища на Сході й ненавидів Антіохію, яка той Схід зособлювала.

Правда, під егідою Риму, і ставши осередком римського урядового впливу, місто набуло багато з римської зовнішности. Бруковані вулиці, простора крита торговиця з колонадою, Урядові будинки зі сніжистого мармуру, численні храми, амфітеатр, навіть вілли, що на другому березі Оронта розбіглися, наче білі кози, серед горбкуватих левад, — все підроблялося під зовнішній кшталт римського життя. Але внутрішнє — все було Варові чуже й огидно-вороже. Передусім населення. Більшість його складали жиди, решта — сирійські греки — два народи, що не зносили себе, як пси й коти. Було ще не так зле, коли вони займалися своїми безконечними спорами, стримувані від кривавої розгри лише страхом перед римською залогою. Гірше бувало, коли всі вони нараз, наче змовившись, забували свої суперечки й кидалися цілим містом у протиримське повстання. Часто без жадної, здавалося, причини. Ще ранком кричали в амфітеатрі славу кесареві, а від полудня вже римські чати мусіли прикриватися щитами від каміння, що летіло на них з дахів. А ввечорі приходили облесливі старші від обидвох громад з подарунками і запевненнями, що це вже останній раз їхні молодики… Щоб за місяць-два повторити знову, може ще й гіршу бучу. Побувши першого півроку в цьому бурхливому місті, Вар ухопився за притоку, що Кесарія-Себаста була для сирійських леґатів літньою резиденцією. Поїхавши до неї раз, він залишився там назавжди. Кесарів родич міг не вважати на сенатське незадоволення. А зрештою був би радий, якби міг покинути цілий цей Схід і позбутися своєї відповідальної повинности.

Кесарія була інакша. Це був наче кавалочок римської землі, перенесений на палестинський берег Великого моря, наче маленький Рим. Її розбудував Ірод на честь Юлія Цезаря, якого вважав своїм добродієм, і зробив усе, що можна було зробити на наказ і за гроші, щоб місту не бракувало жадної риси римськости. Але не зовнішність, а ввесь дух римської традиції був притягальною силою для Вара і для всіх римлян Сходу, що радо осідали в Кесарії. Бо ще Варів попередник, намісник Сатурній, прийнявши від Ірода місто в заступництві кесаря, завів цілий триб його життя по-римському. Він заборонив оселюватися в місті жидам, і лише в невеликій кількості дозволив це грекам, притягнув римських поселенців з Кампанії і ремісників з Рима. Урядовці й залога зробили решту. Вар зі свого боку продовжував Сатурнінову політику, й тепер у Кесарії можна було жити як у Римі, нічого не знаючи про Схід, що починався зараз же за міською брамою.

Варові леґатські повновласті сягали не лише на Сирію, але й на Палестину. Та в останній він мав своїм урядовим заступником проконсула Публія Септимія Квіріна й був надзвичайно задоволений, що може вчащати до Єрусалима ще рідше, ніж до Антіохії. Бо хоч Вар не любив Антіохії й ненавидів Схід,