Джонатан Скарітон - Infernale. Пекельний сеанс

— Це вже вас не обходить.

Вітмен зважив свої варіанти.

— Годинник цокає, — нагадав чоловік.

— Назвіть місце.

— Він казав щось про код. Що йому потрібна допомога.

— Кого це колише? — відмахнувся Чарлі. — У тебе вдома труп Нестора!

— Можеш вийти з гри, якщо хочеш. Я маю залишитися і все з’ясувати.

— Цікавість до добра не доведе, Алексе. Як на мене, нам треба стерегтися.

Його досі тіпало.

Вітмен спробував віджартуватися, сподіваючись, що його розслаблений стан заспокоїть друга.

Чарлі кивнув у відповідь.

— Хочеш, щоб я пішов із тобою?

— Ні, я зателефоную, коли закінчу.

На вулиці було повно студентів з утомленими очима, щойно зі Старого коледжу; дітей зі скейтбордами, в мішкуватих штанах, щойно куплених у «Фліпі»; прихильників дешевої їжі з повними животами харчу з китайського буфету через дорогу; сліпий, що чекав на світлофорі. Вітмен стежив, як загоряється червоне світло, і почув відлуння звукового сигналу — акустичного провідника для допомоги тим, хто втратив зір. Сліпий почав переходити вулицю, рухаючи ціпком з боку в бік, намацуючи дорогу. Частота допоміжного сигналу ставала все вищою, але чоловік мав достатньо часу перейти на той бік.

Вітмен підвівся, мало не перекинувши своє горнятко кави.

— Ми маємо потрапити до бібліотеки. Негайно.

— Тебе раптом на читання потягнуло?

— Пам’ятаєш хлопавку? Ну, «доміно»?

— Так.

— Це не те, що ми думали.

— А що це?

— Шрифт Брайля, — сказав Вітмен. — Цей сучий син вклепав у фільм код азбукою для сліпих.

Вони перетнули вулицю, повернувши на Чемберз-стрит. Біля Національного музею Шотландії звернули прямісінько на міст Георга Четвертого.

Три ворони сиділи рядком на даху павільйону Единбурзької публічної бібліотеки, ще дві трохи поодалік описували кола біля восьмикутного ліхтаря, і все під попелясто-сірим небом.

Вітмен і Чарлі сиділи за комп’ютером на першому поверсі бібліотеки. Чарлі зняв із полиці кілька книг. З’ясувалося, що їм потрібна лише одна — під назвою «Коротко про шрифт Брайля» автора Кіоко Тошіего.

Вітмен дістав аркуш паперу. У своїх роздруківках вони виділили зображення першого кадру «доміно» і почали пошуки.

Виникло слово.

ВІРНІ

Вони дивилися один на одного. Інтуїція їх не підвела.

Знадобилася добра година, щоб розшифрувати код. Вітмен тримав аркуш перед собою. До них звертався Оґюстен Секюлер.

Любий друже,

В останні кілька місяців я пережив найстрахітливіші миті в моєму житті. Згубним, нищівним шляхом відлучений від моїх рідних, я знайшов розраду в рухомих картинках. І хоч вони втішали мене, зрештою я зіткнувся з демонами, що дрімали у цьому приладі. Мене оточують тіні, за мною невідступно стежать жадібні очі, прагнучи мого кінця. А ви, любий друже? Чи вірні ви моїм цінностям?

Я багато розмірковував над цим питанням у пошуку вмістилища для моєї таємниці, способу вберегти її від вогню пам’яті й забуття часу. І не знайшов вмістилища кращого за рухому картину. Її кадри мають властивість відтворювати людську правду, навіть у наймудрованішій формі.

Мене звати Оґюстен Луї Секюлер, і я не претендую ані на довіру, ані на переконливість. Так було від самого початку тієї черги подій, яку я збираюсь оповісти і де сприйняття насміхається з розуму, а спостереження піддає сумнівам прозорливість. Мене надихало це місто і його пращури, творіння яких стоятимуть понад тисячу років. Тут, у цьому місті, я заховав мою найбільшу таємницю й запрошую вас відшукати її. Я бачу це місто єдиним цілим; його душа жива й понині і виступала моїм союзником у боротьбі. З його допомогою я розробив серію загадок, що ховають від очей мою найбільшу таємницю. Розв’язавши їх, ви зірвете покрив зі справжнього значення моїх слів. Ви повинні довести вашу щиру любов до цього міста і його краси, аби я знав, що ваші помисли шляхетні. Якщо ви зробите це, саме́ місто розкриє перед вами всі відповіді.

Перший ключ — серед вас, у всіх на виду. Це будинок, який своїм виглядом сперечається з сусідами, і він розмовляє. Однак лише дзеркало бачить ту таємницю, яку він приховує.

PESPECTOIRESUMRAHDIECRASTIBIVITAEMRTALIUM—

CRIGITURCRASMIHIUTTULINGUAETUAESICEGMEARAU-

RIUALTERACNSTANTI

Запах жимолості й образ маленької дівчинки, що катається на велосипеді стежкою Единбурзького парку.

Та дівчинка на прихованому кадрі була Еллі. Він знав це.

«Фільм зняли сто років тому. Еллі мертва».

— Таємницю? — перепитав Чарлі. Він у захваті подивився на листа, а потім знов на Вітмена. — У якому сенсі? Скарб?

— Я хочу спробувати дещо інше, — сказав Вітмен. Він набрав код шрифтом Брайля з другого прихованого кадру.

Низка безглуздих слів лягла рядками на папір.

— Це повна нісенітниця.

— Ну, звісно, — сказав Чарлі. — Хіба не бачиш? Це послідовність кодів.

Вітмен кивнув.

— Я зроблю транскрипцію всього тексту, але нам потрібне кодове слово для наступної загадки, щоб збагнути її зміст, — Чарлі взяв папірець. — Чому, як гадаєш, він це