Камі Гарсія - Чарівні створіння

Ніщо вже неважливо, адже за чотири місяці я буду не я. Ти ж бачив Ридлі? От і я такою стану, а то й гірше. А якщо дядько правий і я дійсно природниця, то Ридлі у порівняні зі мною взагалі здаватиметься сестрою милосердя.

Я пригорнув Ліну до себе, відчайдушно намагаючись захистити її від небезпеки. Хоча ми обоє знали, що це мені не до снаги.

— Навіщо ти так, вихід існує! Навіть якщо усе це правда — ми зможемо його знайти!

— Ти не розумієш — виходу немає. Усе трапиться так, як судилося, — вона говорила голосніше, а вітер набирав сили.

— Ну гаразд, гаразд. Припустімо, це доля. Але ми спробуємо її змінити.

Ліна подивилася на мене затуманеними очима:

— А ми не можемо просто насолодитися часом, який у нас залишився?

Я вперше зрозумів гіркоту цих слів.

Час, який у нас залишився.

Я не міг її втратити. Ні, я її не втрачу. Я не зможу ніколи більше її не торкнутися, це ж божевілля, божевільніше за втрату усіх моїх друзів, за останнє місце у рейтингу школи, за постійні Аммині дорікання. Я навіть не міг цього уявити. Я ніби знову падав, як уві сні, але тепер — просто на землю.

Я уявив, як падає Ітан Картер Вейт, як на землі розливається його червона кров. Вітер почав завивати — нам був час іти.

— Не кажи так. Ми знайдемо вихід.

Але навіть своїм власним словам я не надто йняв віри.

13. Х

Бібліотекарка Маріан

Минуло три дні, а видіння досі не йшло мені з голови. В Ітана Картера Вейта стріляли і, скоріше за все, вбили. Я бачив це на власні очі. Звісно, з тих років ніхто не залишився живим, та оскільки я також Ітан Вейт, я ніяк не міг змиритися зі смертю цього солдата армії Конфедерації. Точніше — її дезертира, мого двоюрідного дідуся в четвертому коліні.

Я думав про це на алгебрі, доки Саванна мучилася біля дошки, силкуючись розв’язати рівняння, а містер Бейте не бачив нічого, окрім останнього випуску «Зброї та амуніції». Я думав про це під час зборів Майбутніх фермерів Америки, коли не зміг знайти Ліну й залишився нудьгувати разом зі шкільним оркестром. Лінк і хлопці з команди сиділи за кілька рядів позаду мене, але я помітив їх лише тоді, коли Шон і Еморі почали кривлятися. Невдовзі я перестав на них зважати — усі мої думки були там, де залишився Ітан Картер Вейт.

Справа не в тім, що він був солдатом Конфедерації. В околицях Гатліна усі давно звикли до того, що під час війни між штатами їхні пращури пристали не на той бік. Це все одно що народитися в Німеччині після Другої світової, або в Японії після Перл-Харбора, або в Америці після Хіросіми. Історія інколи підкладає свиню, а місця народження не зміниш. Однак це не означає, що потрібно жити в минулому, як мої двоюрідні бабці чи жінки з ДАР і Гатлінського історичного товариства. І не слід ставити хрест на долі, як це робить Ліна. Ось Ітан Картер Вейт боровся, і я буду теж.

Я розумів одне: ми вже дещо знали про іншого Ітана Вейта і мали знайти більше інформації про Женев’єву. Можливо, ми не просто так натрапили на медальйон у саду. Можливо, навіть наші зустрічі у снах, так часто схожі на кошмари, теж мали свою мету.

За звичайного збігу обставин я б запитав поради у мами, от тільки обставини були незвичайні, та й мами вже не було. Батько занадто далеко відійшов від реальності, а Амма нізащо в світі не допомогла б нам розплутати загадку медальйона. Ліна досі гнівалася на Мейкона, і німим доказом цьому був дощ. Я мав би робити домашнє завдання, але для цього мені було потрібно зо два літри какао і повна жменя печива.

Я вийшов з кухні в коридор і зупинився перед батьковим кабінетом. Тато був у душі на другому поверсі — рідкісна мить, коли його можна було зустріти десь поза кабінетом. Тож двері, певно, зачинені. Він завжди зачиняв їх після того випадку з рукописом.

Я скосив оком на ручку дверей, а потім оглянув обидва кінці коридору. Намагаючись утримати піраміду з печива й молока, я потягнувся до ручки, але не встиг її торкнутися, як почув клацання незачиненого замка. Двері відчинилися самі по собі, ніби хтось відімкнув їх для мене зсередини. Печиво впало на підлогу.

Місяць тому я б нізащо у це не повірив, але тепер знав: ось це і є Гатлін. Не той Гатлін, у якому я жив раніше, а інший Гатлін, який, вочевидь, весь цей час приховував свою суть. Місто, у якому мені сподобалася дівчина з роду чародіїв, у якому мене виховувала економка, що ворожила на курячих кістках і викликала на болоті духів померлих пращурів; місто, у якому навіть мій тато поводився, як вампір.

До цього в Гатліні не існувало нічого незвичайного. Кумедно, коли проживаєш усе життя з заплющеними очима.

Я прочинив двері — повільно, обережно. Крізь щілину мені було видно лише частину кабінету, край вбудованих полиць, заставлених маминими книжками й мотлохом часів Громадянської війни, який вона назбирала звідусіль. Глибоко вдихнувши, я втягнув носом запах кабінету — і зрозумів, чому тато ніколи з нього не виходить.

Мені здавалося, що я бачу її — скрутилася у кріслі біля вікна чи схилилася за друкарською машинкою в протилежному куточку кімнати. Здавалося, що я лишень відчиню двері — і вона буде тут… От тільки не чув я клацання клавіш і знав, що її тут немає і не буде більше ніколи.

Книжки, які я шукав, лежали на цих полицях. Якщо хтось і знав більше про історію нашого району, ніж Сестри, то це була моя мама. Я ступив уперед, відчинивши двері ще на кілька сантиметрів.

— Святий Боже і всі, що на небі, Ітане Вейт, якщо ти ще бодай крок зробиш, батько дасть тобі наступного тижня добрячого прочухана!

Молоко мало не випало у мене з рук. Це була Амма.

— Я нічого не робив. Двері були відчинені.

— Як тобі не соромно! Жодна примара в Гатліні не насмілиться зайти в кабінет твоїх батьків, хіба що то буде дух твоєї мами власною персоною.

Амма говорила зі мною без жартів. З її погляду мені здалося, що вона хоче щось мені сказати, можливо, навіть правду. Хтозна, а раптом двері мені дійсно відчинила мама?

Одне було зрозуміло: щось