Камі Гарсія - Чарівні створіння

така вже їхня справа. А як хочеш знати чому — запитай у Амми, це ж вона мене ненавидить. Я навіть заїхати по тебе не можу, бо ти боїшся, що вона побачить нас разом.

Всередині у мене все стислося. Я гнівався на Амму. Гнівався дужче, ніж за все своє життя, але й любив не менше. Це вона підкладала мені записки від зубної феї, бинтувала побиті коліна, тренувалася разом зі мною, коли я так хотів потрапити до дитячої ліги. Врешті-решт вона єдина піклувалася про мене, відколи померла мама, а батько занурився у книжку; єдина помічала, що я прогуляв школу чи програв гру. І співчувала. Мені хотілося вірити, що вона в змозі все пояснити.

— Ти її просто не розумієш. Вона гадає, що таким чином…

— Захищає тебе? Як і мій дядько — мене? Тобі не спадало на думку, що вони обоє намагаються захистити нас від спільної загрози — від мене?

— Ти знову забрела в ці хащі?

Ліна пішла від мене геть, і здавалося, от-от відірветься від землі.

— В тому й справа, що брести нема куди. Вони бояться, що я можу завдати шкоди. Зокрема й тобі.

— Ні, справа в медальйоні. Вони щось від нас приховують, не хочуть, щоб ми про це дізналися, — сказав я, застромляючи руку в кишеню у пошуках знайомого предмета, загорнутого в хустинку. Після вчорашнього вечора я ні на мить не випускав медальйон з поля зору — Амма могла знайти і заховати його, і я був певен, що вона вже розпочала пошуки.

Медальйон опинився на капоті.

— Подивимося, що трапиться далі.

— Зараз?

— Чому б ні.

— Ми навіть не знаємо, чи це спрацює.

Я почав розгортати хустинку.

— То дізнаймося.

Попри Лінині пручання, я узяв її за руку і торкнувся гладкого металу…

Вранішнє сонце заливало поле і небо, раз у раз яснішаючи, аж доки не засліпило все навкруг. Я відчув той самий коловорот, що відкинув мене на півтора сторіччя назад, і раптом… усе скінчилось. Я розплющив очі, та замість багна, землі й віддаленого вогню побачив тіні від водонапірної башти і катафалка. Медальйон відмовився показувати видіння.

— Ти відчула? Закрутилося — й раптом…

Ліна кивнула й відштовхнула мене.

— Мене закачало, чи як там це називається.

— Ти блокуєш видіння?

— Про що ти? Я нічого не роблю.

— Можеш заприсягтися, що не вдаєшся до своїх чарівних штучок?

— Запросто. Усі сили йдуть на те, щоб побороти твій дар тупоумства, але, як бачу, намарно.

Щось було не так. Навіщо видіння втягнуло нас, а потім викинуло геть? У чому справа? Ліна простягла руку, щоб накрити медальйон хустинкою, і я знову помітив подарований Аммою засмальцьований шкіряний браслет.

— Зніми його, — я зачепив пальцем мотузку, підіймаючи Лінин зап’ясток їй до очей.

— Ітане, це для захисту. Ти ж сам казав, що Амма постійно майструє такі обереги.

— Не думаю.

— Тобто?

— А чи не через нього медальйон перестав показувати видіння?

— Ти ж знаєш, він показує їх не завжди.

— Але цього разу щось його зупинило!

Ліна похитала головою, розсипаючи по плечах неслухняні кучері.

— Ти справді у це віриш?

— То доведи, що я помиляюся: зніми цю штуку.

Вона подивилася на мене, як на божевільного, а що насправді вважала таким — я й не сумнівався.

— Якщо я помиляюся — одягнеш його потім знову.

Якусь мить Ліна вагалася, а тоді простягнула мені руку, щоб я розв’язав браслет. Я послабив вузлик, зняв амулет і поклав його до кишені. Потім узяв медальйон, а вона — мою руку.

Я стис її пальці, і раптом ми полетіли у вир…

Дощ розпочався одразу. Важкий, сильний, ніби хляпнув зливою з розірваного небесного дна. Айві завжди казала, що дощ — то сльози Божі, і сьогодні Женев'єва вважала так само. Ітан лежав усього за кілька кроків од неї, але йти до нього довелося вічність. Зрештою вона підійшла, стала біля нього навколішки й оповила його голову руками. Він важко дихав. Він був іще живий.

— Ні, ні, тільки не хлопця! Ти так багато забрав сьогодні. Так багато! Тільки не хлопця, — голос Айві досяг найвищої ноти, і вона почала молитись.

— Айві, допоможи. Принеси води, віскі і чим дістати кулю.

Женев’єва скрутила обривок спідниці у тугий жмут і притисла його Ітану до грудей — до того місця, де ще кілька хвилин тому не зяяла рана.

— Я кохаю тебе. І я б одружився з тобою попри незгоду родини, — шепотів Ітан, але вона дорікала йому:

— Не треба так, Ітане Картер Вейт. Не кажи так, ніби збираєшся померти, бо все буде добре, все буде добре, — ці слова вона повторювала, переконуючи їх обох.

А потім заплющила очі й застигла. Квіти. Плач немовлят. Схід сонця.

Життя, не смерть.

Таким воно поставало в її уяві, таким вона хотіла, щоб воно стало. Картинки знов і знов починали свою круговерть.

Життя, не смерть.

Ітан закашлявся. Вона розплющила очі, і їхні погляди зустрілися. Час зупинився. Всього на мить. А потім Ітанові повіки обм’якли, а голова важко схилилася набік.

Вона заплющила очі та знову уявила життя; ні, не зараз! Це помилка, він не міг померти. Женев’єва зібрала усі свої сили, як і мільйон разів до того, коли рухала предмети у мами на кухні, кепкуючи з Айві, коли лікувала пташенят, що випали з гнізда.

Чому ж не зараз, коли це так необхідно!

— Ітане, прокинься. Благаю, не спи!

Я розплющив очі: ми стояли посеред поля у тому ж місці, де були до видіння. Я поглянув на Ліну — її очі блищали і набиралися слізьми.

— О Боже!

Я нахилився до трави, що росла під нашими ногами — вона уся була зарошена плямами червоної фарби.

— Це кров.

— Його кров?

— Гадаю, так.

— Ти мав рацію — ми не бачили видіння через браслет. Але чому ж тоді дядько Мейкон сказав мені, що це для захисту?

— Можливо, так і є. У браслета може бути багато призначень.

— От тільки не треба мене заспокоювати.

— Вони щось від нас приховують, і це щось стосується медальйона. Та й Женев’єви, скоріше за все. Ми маємо з’ясувати якомога більше і про неї, і про медальйон до твого дня народження.

— Чому раптом?

— Я зрозумів це зі слів Мейкона й Амми — усі ці таємниці обертаються навколо твого шістнадцятиріччя.

Ліна глибоко зітхнула, мов намагалася не втратити нитку розмови.

— Я стану темною, ось що вони знають.

— А до чого тут медальйон?

— Хтозна. Але це й неважливо.