Камі Гарсія - Чарівні створіння

Здавалося, хмари над Ліною розсіялися. Вона не чула моїх думок, нічого не знала про Амму та Мейкона. Вона лишень хотіла зі мною зустрітися. Напевно, мої учорашні слова таки посіяли свої зерна. Або ж вона просто вирішила дати нам шанс. Я усміхнувся, розгортаючи паперовий пакунок.

— Сподіваюся, ти точно зголоднів, бо мені довелося боротися за ці пончики з вашим товстуном-поліцейським.

Катафалк від’їхав з узбіччя на дорогу.

— То ти просто вирішила заїхати по мене і підкинути до школи?

Нічого собі! Щось новеньке.

— Ні, — вона опустила вікно, і ранковий прохолодний вітер розвіяв її чорні кучері. Сьогодні це був звичайний вітер.

— Ти щось надумала?

— Певна річ, — просяяла вона. — Провести день у школі Джексона! Що може бути краще?

Вона усміхалася і світилася щастям. А коли повертала кермо, я побачив її долоню, на якій не було ні чорнил, ні чисел, ні днів народження. Сьогодні вона ні про що не хвилювалася.

120. Я пам’ятав зворотний відлік, ніби він написаний невидимим чорнилом на моїй власній руці. Сто двадцять днів до того, як станеться те, про що так хвилювалися Мейкон з Аммою.

Дев’яте шосе. Ми виїхали на трасу, і я дивився у вікно, мріючи, аби Ліна ще бодай на день залишилася такою, як сьогодні. Потім я заплющив очі й почав згадувати баскетбольні прийоми. Перехват. Захист. Передача. Стінка-пресинг.

* * *

Коли ми доїхали до Самервіля, я усе зрозумів. Або ми йдемо на три останні ряди в «Синеплексі», або…

Здійнявши куряву, катафалк зупинився за водонапірною баштою на краю поля.

— Ми паркуємося? За водонапірною баштою? Зараз?

Лінк би ніколи мені не повірив.

Ліна заглушила мотор. Запала тиша. У її вікно вривалися потоки свіжого повітря.

«Хіба сюди приїздять не заради цього?»

«Так, тобто ні, тобто не такі, як ми. І не посеред навчального дня».

«А ми не можемо хоч раз побути такими, як вони? Ми завжди маємо бути собою?»

«Мені подобається бути собою».

Ліна відстібнула пасок безпеки, я відстібнув свій — і перетягнув її до себе на коліна. Вона тулилася до мене, була щаслива і заряджала своїм теплом.

«Так от воно як — паркуватися».

Вона засміялася і простягла руку, щоб прибрати з моїх очей волосся.

— Що це? — я ухопив її за зап’ясток. На правій руці у Ліни висів браслет, який Амма передала Мейкону вчора біля Броду. Мене це не на жарт розхвилювало, і я збагнув, що зіпсую Ліні настрій. Але й не міг мовчати.

— Це дядько дав, — пояснила Ліна.

— Зніми, — я почав прокручувати мотузку, шукаючи вузлик.

— Що? — запитала вона, марніючи на очах. — Про що ти?

— Зніми.

— Чому? — вона висмикнула руку.

— Учора дещо сталося.

— Що саме?

— Я прийшов зі школи, а потім ходив за Аммою до її будинку біля Броду. Вона вислизнула від нас опівночі, аби зустрітися на болоті…

— З ким?

— З твоїм дядьком.

— Що вони могли там робити? — Ліна сполотніла, і я зрозумів, що продовження «паркування» більше не буде.

— Вони розмовляли по тебе, про нас, про медальйон…

Ліна слухала дедалі уважніше.

— І що про медальйон?

— Це, виявляється, якийсь темний талісман, і твій дядько розповів Аммі, що медальйон і досі в мене. Це їх страшенно схвилювало.

— А звідки вони знають, що це талісман?

Я почав дратуватися: вона не помічає головного!

— А тобі не цікаво, звідки вони знають одне одного? Ти про це хоч здогадувалася?

— Я не можу знати всіх дядькових знайомих.

— Ліно, але ж вони говорили про нас, про медальйон, про те, що потрібно його заховати, та й нас одне від одного тримати подалі. Мені здалося, що вони бачать у мені небезпеку, нібито я вплутуюсь у якісь справи, а твій дядько…

— Що?

— Стверджує, що я наділений силою.

Ліна голосно засміялася, і це роздратувало мене ще більше.

— Звідки він це взяв?

— Звідти, що я прийшов у Рейвенвуд із Ридлі, а для цього, на його думку, потрібно мати силу.

— Гм, — насупилася Ліна, — його правда.

Я не очікував такої відповіді.

— Ти що, жартуєш? Якби я мав силу, то що, був би не в курсі?

— Ну, хтозна…

Я не поділяв її припущень. Мій батько був письменником, а мама день за днем гортала журнали зі статтями про померлих генералів Громадянської війни. З мене був такий самий чародій, як з корови балерина, хіба що чудодійною силою можна було вважати вміння дратувати Амму. Вочевидь, Ридлі зайшла в Рейвенвуд з чорного ходу — охоронна система маєтку чародіїв дала збій.

Певно, Ліна мислила так само.

— Не переймайся, усьому має бути пояснення. Однак тепер ми знаємо, що Мейкон і Амма знайомі.

— Щось тебе це не дуже засмутило.

— Ти про що?

— Вони нам брехали! Обоє! Таємно зустрічалися, думали, як нас розлучити… Вигадували спосіб, щоб змусити нас викинути медальйон…

— Але ж ми їх і не запитували, чи вони знайомі.

Дивно. Що це з нею? Вона не засмучена, не зла, не…

— А чому ми мали запитувати? Тебе не дивує той факт, що твій дядько зустрічався посеред ночі з Аммою біля болота, розмовляв з духами і чаклував над амулетами з курячих кісток?

— Дивує, але я певна, що вони просто намагаються нас захистити.

— Від чого? Від правди? Вони ж не лише про нас говорили — мова йшла ще про якусь Сару і про те, як ти можеш усіх занапастити, якщо тебе оберуть темною.

— Тобто?

— Що тобто? Запитай у дядька. Побачимо, чи він тобі одразу все розповість.

Мабуть, тут я погарячкував.

— Дядько ризикує життям, щоб мене захистити. Він завжди був поряд і прийняв мене до себе навіть тоді, коли знав, що за кілька місяців я можу стати чудовиськом.

— Та ти хоч знаєш, від чого він тебе захищає?

— Від мене самої!

Це була остання крапля. Ліна відчинила двері, злізла з моїх колін і вийшла в поле. Величезна тінь водонапірної башти затуляла від нас Самервіль, але день уже не здавався таким сонячним. Світле небо вкрилося смугами сірих хмар.

Насувалася гроза. Ліна не хотіла зі мною розмовляти, але я цим не переймався.

— Послухай, це ж безглуздя. Твій дядько що — навмисно чекав на Амму опівночі, щоб просто сказати: знаєш, а медальйон-бо й досі в Ітана? І чому взагалі потрібно позбутися того медальйона? І чому, що найважливіше, вони не хочуть, аби ми були разом?

Посеред поля лунали тільки наші схвильовані голоси. Вітер посилювався, а Лінине волосся почало завихрюватися навколо її обличчя.

— Не знаю, — відпекла вона. — Батьки завжди намагаються розлучити підлітків,