Камі Гарсія - Чарівні створіння

— Хоч у цьому ми одностайні.

Я нічого не міг уторопати. Мейкон Рейвенвуд повік не потикався з дому, а зараз стояв посеред болота, сперечався з Аммою, яку він, виявляється, добре знає, та ще й сперечався через що — через мене, Ліну та медальйон!

Амма знову почала щось шукати в сумці.

— Ти приніс віскі? Дядько Абнер дуже любить…

Мейкон простягнув пляшку.

— Постав ось тут, — вказала Амма. — І відійди он туди.

— Я бачу, що ти й досі боїшся мене торкнутися. А вже стільки років минуло…

— Нічого я не боюся. Просто кожен при своєму. Я тебе ні про що не запитую і нічого не хочу про це знати.

Мейкон поставив пляшку на землю за півметра від Амми. Вона підняла віскі, налила його у чарку й випила. Я за все життя не бачив, щоб Амма пригубила щось міцніше за солодкий чай. Потім вона вилила трішки спиртного у траву на могилі.

— Дядьку Абнере, нам потрібне твоє заступництво. Прикликаю твій дух!

Мейкон бухикнув.

— Мельхіседеку, ти випробовуєш моє терпіння, — Амма заплющила очі та здійняла руки до неба, закинувши голову так, ніби розмовляє з самим місяцем. Потім вона схилилася і витрусила на землю вміст мішечка, який раніше ховала до сумки. Це були маленькі курячі кістки — сподіваюся, не ті, що я викинув сьогодні вранці по сніданку. Хоча… все можливо.

— Що вони кажуть? — запитав Мейкон.

Амма пробіглася пальцями по кістках, розкидаючи їх по траві.

— Поки що нічого.

Мейкон не витримав:

— У нас немає часу! Яка користь із провидця, якщо він мовчить? Їй от-от стукне шістнадцять, і якщо вона стане темною, то прокляне нас усіх — і чародіїв, і смертних! У нас обох є відповідальність, на яку ми погодилися багато років тому: ти — щодо смертних, я — щодо чародіїв.

— Мені не треба нагадувати про мою відповідальність! І голос притиш, добре? Ти ж не хочеш, щоб сюди позбігалися мої замовники і побачили нас удвох? На що це буде схоже? Що скажуть про таку взірцеву городянку, як я? Не лізь у мої справи, Мельхіседеку.

— Якщо ми зараз не з’ясуємо, де Сараф… тобто вона, якщо не дізнаємося про її замисли, то втратимо більше, ніж кілька замовників, Амаріє.

— Вона темна. З нею нічого не зрозуміло. Дізнатися, що в неї на думці, все одно що вгадати, де здійметься буря.

— Хай би й так. Я маю знати, чи захоче вона шукати Ліну.

— Не «чи», а «коли».

Амма знову заплющила очі, узявшись за намисто, яке завжди висіло у неї на шиї. На ньому був круглий медальйон із гравіюванням у вигляді серця і чимось на взір хреста, що ріс із його верхівки. Певно, зображення стерлося від того, що Амма тисячу разів його потирала. Точно так, як робила зараз. При цьому вона невідомою мовою наспівувала якусь знайому пісню.

Мейкон нервував. Він ходив туди-сюди, а я тихо перебрався в інші кущі, намагаючись не зрадити своєї присутності ані звуком.

— Не можу я сьогодні нічого прочитати, все неясно. Але я впевнена — дядько Абнер усе розповість. І мовчить він саме через тебе. Через те, що ти бовкнув.

Вочевидь, терпіння Мейкона луснуло, тому що він різко перемінився на обличчі. Бліде лице його зблиснуло у темряві гострими рисами, що набули особливо страхітливого вигляду, коли він вийшов у місячне сяйво.

— Досить ігор. Сьогодні до мене додому прийшла темна чародійка, а це в принципі неможливо. Вона прийшла з Ітаном, а це означає лише одне: він має силу, і ти про це мовчала.

— Маячня. Якщо у нього є сила — то у мене є хвіст.

— Ти помиляєшся, Амаріє. Запитай пращурів. Запитай у кісток. Яке ще пояснення? Це має бути Ітан. Рейвенвуд заговорено, темний чародій ніколи не переступить цієї межі без впливової допомоги.

— Ти зовсім з глузду з’їхав. Ну яка в нього сила? Я ж виростила цю дитину, невже б я не знала?

— Цього разу ти помилилася. Він завжди у полі твого зору, а це замилює око. Але зараз ціна помилки зависока. У нас у кожного свій дар. Придивись — хлопець має більше, ніж нам здається.

— Я запитаю пращурів. Якщо вони мають щось сказати — скажуть обов’язково. Не забувай, Мельхіседеку, ми маємо боротися і з мертвими, і з живими, а це непросте завдання.

Вона знов понишпорила у сумочці й дістала засмальцьовану мотузку з низкою крихітних намистин.

— Це могильні кістки. Візьми їх, так хочуть пращури. Вони захищають дух від духа і мертвого від мертвого. Нам, смертним, ці кістки не потрібні, тож віддай їх небозі. Гірше їй від того не стане, а раптом і зло відвадить.

Мейкон обережно узяв мотузку кінчиками пальців і поклав у хусточку, як гидкого черв’яка.

— Буду тобі винен.

— Будь ласка, — кахикнула Амма.

— Скажи їм, що я дуже перепрошую. Дуже, — Мейкон глянув на місяць, ніби звіряючи за ним час, а потім обернувся і зник. Розтанув у болотному тумані.

10. Х

Червоний светр

Ліжка я дістався, коли вже світало. Як сказала б Амма, почувався смертельно втомленим. А зараз я вже чекав Лінка на розі, і хоча день обіцяв бути сонячним, мене огортали мої власні тіні. А ще я потерпав від голоду. На кухню я зайти не наважився, адже єдина зустріч з Аммою тет-а-тет розповіла б їй усе — про пригоди вчорашньої ночі, про моє сум’яття… а я не міг ризикувати.

І як же мені чинити далі? Амма, якій я довіряв не менше, а то й більше, ніж рідним батькам, приховувала від мене правду. Вона знала Мейкона, удвох вони намагалися нас із Ліною розлучити, і все це крутилося навколо медальйона, дня народження Ліни і пов’язаної з цим небезпеки.

Самотужки я не міг скласти докупи усі шматочки цього пазлу — мені потрібна була Ліна. Я думав про неї повсякчас, тож коли з-за рогу замість тарабайки виїхав катафалк — навіть не здивувався.

— Значить, ти чула, — сказав я, вмощуючись на переднє сидіння й кладучи на підлогу рюкзак.

— Чула що? — усміхнулася Ліна, ніяково простягаючи мені коробку. — Що ти любиш пончики? Я від самого дому чула, як у тебе бурчало в животі.

Ми сором’язливо дивилися одне одному у вічі. Ліна збентежено відвела погляд і узялася за край м’якого червоного гаптованого светра, схожого на одяг, який мої двоюрідні бабці тримали на горищі. Знаючи Ліну, я здогадувався, що вона купила його не у самервільському супермаркеті.

Але хвилиночку! Відколи це вона