Камі Гарсія - Чарівні створіння

або хтось дуже хотіли, аби я увійшов до цього кабінету, так само, як хтось інший волів тримати мене від нього якнайдалі.

Амма гримнула дверима й замкнула їх, діставши з кишені ключ. Я почув, як клацає замок, і зрозумів, що мій шанс зник так само швидко, як і з’явився. Амма схрестила руки.

— А хіба ти не повинен учитися? Вам що, нічого не задавали?

Я кинув на неї роздратований погляд.

— Знову підеш у бібліотеку? Ви з Лінком уже закінчили ту доповідь?

І ось тут до мене дійшло.

— Ага, бібліотека. Насправді я саме туди збирався, — я миттю поцілував Амму в щоку й чкурнув геть.

— Передавай вітання Маріан і не думай спізнюватися на вечерю.

Стара добра Амма. У неї на все була відповідь, навіть якщо вона не знала самого запитання і навіть якщо не надто збиралася відповідати.

* * *

Ліна чекала на мене на стоянці районної бібліотеки Гатліна. Потрісканий асфальт досі блищав краплями дощу. Незважаючи на те, що до закриття бібліотеки залишалося ще дві години, катафалк був єдиним автомобілем на стоянці, окрім добре знайомого старого бірюзового пікапа. Чесно кажучи, Гатлін не мав потреби у великій бібліотеці. Історією інших міст ми цікавилися мало, якщо не сказати, що не цікавилися взагалі. А якщо ваш дідусь чи прадідусь і приховали від вас якусь таємницю, то скоріше за все, знати її вам і не потрібно.

Ліна стояла, прихилившись до стіни бібліотеки, і щось писала у своєму записнику. На ній були рвані джинси, величезні непромокальні черевики на товстій підошві та м’яка чорна футболка. У її волоссі губилися ледь помітні косички, і в цілому на вигляд вона була майже як звичайна дівчина. Але я навряд чи хотів, щоб вона була звичайною. Мені знову закортіло її поцілувати, але я знав: ще не час. Якщо Маріан знайде відповіді на наші питання, можливостей цілувати Ліну буде значно більше.

Я знову згадав баскетбольні прийоми. Перехват. Точно.

— Ти справді гадаєш, що ми прийшли за адресою? — запитала Ліна, дивлячись на мене поверх записника.

— Ще й до правильного адресата, — потягнув я її за руку.

* * *

Сама по собі бібліотека була дуже гарна. У дитинстві я провів тут не один день і успадкував від матері ставлення до бібліотеки, як до храму. На відміну від ровесниць, цій споруді пощастило пережити Марш Шермана[13] і Великий вогонь. Разом з Історичним товариством бібліотека Гатліна була найстарішою будівлею міста. Звісно, не беручи до уваги маєток Рейвенвуд. Бібліотекою став поважний двоповерховий будинок у вікторіанському стилі, у якого де-не-де облазила біла потріскана фарба, а вікна та двері ховалися за багаторічним плющем. Тут пахло старою деревиною і креозотом, твердими палітурками і пожовклим папером, який, на мамину думку, був запахом часу.

— А чому бібліотека?

— Справа не в бібліотеці, а в Маріан Ашкрофт.

— Бібліотекарці? Подрузі дядька Мейкона?

— Маріан була найкращою подругою моєї мами і проводила разом з нею дослідження. Вона — єдина людина, яка знає про Гатлін не менше за маму й уже точно більше за всіх його мешканців.

Ліна кинула на мене скептичний погляд.

— Більше за дядька Мейкона?

— Ну гаразд. За будь-якого смертного в місті.

* * *

Я ніколи не міг уторопати, що такі як Маріан роблять у такому містечку, як Гатлін. «Те, що ти живеш у Богом забутому місті, — казала Маріан, перекушуючи разом із мамою бутербродами з тунцем, — не означає, що ти не можеш вивчати його історію».

Її слова були для мене китайською грамотою, як, у принципі, у половині випадків нашого з нею спілкування. Можливо, саме тому мама й Маріан так швидко знайшли спільну мову — маму в половині випадків я не розумів теж. Як я вже й казав, Маріан була найрозумнішою й далеко не пересічною людиною в місті.

Коли ми увійшли до порожньої бібліотеки, Маріан блукала між книжкових стелажів босоніж, у самих панчохах, підвиваючи щось собі під ніс, як божевільна з грецьких трагедій, котрі вона любила цитувати.

Оскільки до бібліотеки майже ніхто не заходив (окрім хіба що тіточок з ДАР для перевірки сумнівної генеалогії), Маріан могла робити все, що їй заманеться.

Я пішов на голос, що лунав з глибини книжкових полиць.

— «Не чула ти нічого?..»

Потім звернув до стелажів художньої літератури. Маріан стояла там, погойдуючись зі стосом книжок у руках і дивлячись крізь мене.

— «І не знаєш ти..»

Ліна зупинилася за мною.

— «Що зловорожа доля…»

Маріан перевела погляд на Ліну, дивлячись поверх окулярів у квадратній червоній оправі.

— «…наших друзів жде…»[14]

Маріан була тут, але не з нами. Я добре знав цей погляд, і я знав, що вона здатна підібрати цитату до будь-якої події, от тільки ніколи не промовляє їх навмання. Яке лихо загрожувало мені або комусь із моїх друзів? Якщо ця людина — Ліна, то можна було би про це й не казати.

У переліку багатьох прочитаних мною книжок не було грецьких трагедій.

— «Цар Едіп?» — обійняв я Маріан разом зі стосом книжок. Вона притисла мене так сильно, що я ледь міг дихати, а у ребра мені вп’ялася непід’ємна біографія генерала Шермана.

— «Антігона», — вимовила Ліна з-за моєї спини.

«От хвалько!»

— Дуже добре, — Маріан посміхнулася Ліні через моє плече.

Я скривився до Ліни, а вона знизала плечима:

— Навчалася вдома.

— Завжди приємно зустріти молоду людину, яка знає «Антігону».

— Я лише пам’ятаю, що вона хотіла поховати мертвих.

Маріан всміхнулася до нас обох. Потім переклала половину книжок мені в руки, а другу половину віддала Ліні. Коли вона усміхалася, то була як дівчина з обкладинки. У неї були білі зуби й гарна смаглява шкіра, вона більше нагадувала модель, ніж бібліотекарку. Її екзотична врода була наслідком змішаної спадковості: в родоводі Маріан можна було простежити всю історію Півдня, знайти пращурів з Вест-Індії, Карибських островів, з Англії, Шотландії, навіть з Америки — усе було так заплутано, що довелось би переворушити цілий ліс генеалогічних дерев, щоб знайти її коріння.

І хоча ми, зі слів Амми, мешкаємо на південь від краю світу, Маріан Ашкрофт була одягнена як викладач престижного університету. Її вбрання, прикраси, фірмові шарфи у яскравих візерунках — все це, здавалося, було привезено невідомо звідки й чудово доповнювало її невимушено стильну коротку стрижку.

Маріан була така ж «місцева», як і Ліна, однак прожила тут стільки ж, скільки й моя мама. Тепер уже довше.

— Я так сумувала за тобою, Ітане! А ти, Ліно, певно, племінниця Мейкона.