Марк Твен - Пригоди Тома Сойєра

— Ну що ж, якщо без цього ніяк, тоді ходімо. Чим хутчіше, тим краще. Мене всього аж трусить…

— Зараз? А гості? Ой, дивись-но мені, щось ти хитруєш… Ні, ми почекаємо, доки в будинку згасне світло, нам поспішати нікуди.

Гек зрозумів, що тепер настане тиша, ще страшніша, ніж усі ці балачки про вбивство, і, зачаївши дихання, обережно зробив крок назад; довго балансував на одній нозі, ризикуючи впасти ліворуч чи праворуч, і зрештою обережно опустив другу ногу. Потім він зробив ще крок назад, так само обережно і так само ризикуючи, потім ще і ще…

Раптом у нього під ногою тріснула галузка. Хлопець зачаїв подих і прислухався. Ані звуку, глибока навколо тиша. Гек зрадів неймовірно. Він обережно повернувся поміж двома стінами чагарника, як розвертається корабель у вузькій протоці, й швидко, але безшумно пішов геть. Вибравшись на дорогу біля каменоломні, Гек відчув себе у безпеці й чкурнув щодуху. Він промчав схилом пагорба, добіг до садиби валлійця і голосно забарабанив кулаками у двері. З вікон висунулися голови старого фермера і двох його дебелих синів.

— Хто там? Що за шум?

— Впустіть мене!

— А хто ти такий?

— Гекльберрі Фінн! Швидше відчиніть! Я вам усе розкажу!

— Ось воно як, Гекльберрі Фінн! Не таке це ім’я, щоб перед ним усі двері відчинялися! Але ж пустіть його, хлопці, послухаємо, що там таке сталось.

— Тільки, заради Бога, нікому не кажіть, що це я вам сказав, — такі були перші слова Гека, коли його впустили в дім. — Заради Бога, інакше мене вб’ють. Але вдова мене завжди жаліла, і я все розкажу, чесно розкажу, якщо ви пообіцяєте мене не видавати.

— Слово честі, йому є що розповісти, це він не просто так каже! — вигукнув фермер. — Ну, давай, хлопче, розказуй, ніхто тебе не викаже.

Через кілька хвилин старий та його сини вже піднімались на пагорб. Тримаючи в руках зброю, вони рушили доріжкою між чагарником. Гек провів їх до цього місця, але далі не пішов. Він заховався за великим каменем і почав прислухатись. Довгий час нічого не було чути, потім раптом почулись постріли та крики. Гек не став чекати продовження. Він вискочив із-за каменя і, не озираючись, помчав донизу.

Розділ XXX

У неділю вранці, ще тільки почало світати, Гек піднявся на пагорб й тихенько постукав у двері будиночку валлійця. Всі його мешканці ще спали, але їх сон був тривожний після хвилювань минулої ночі. З вікна запитали:

— Хто там?

Гек тихо відповів переляканим голосом:

— Будь ласка, пустіть мене! Це я, Гек Фінн.

— Перед цим іменем мої двері відчиняться і вдень, і вночі. Заходь, хлопче, ласкаво просимо!

Бездомному хлопчикові було дуже дивно таке чути. Ніколи в житті йому не казали таких приємних слів. Він навіть не міг пригадати, щоб раніше хтось говорив йому «ласкаво просимо». Двері тут же відчинили, і Гек увійшов. Йому запропонували сісти, а фермер і його браві сини почали квапливо одягатися.

— Ну, синку, я думаю, ти добряче зголоднів. Сніданок незабаром буде готовий, щойно зійде сонце — і гарячий сніданок, не сумнівайся! А ми з хлопцями тебе чекали ще увечері, думали, що ти в нас заночуєш.

— Я дуже злякався, — сказав Гек, — і втік. Коли ви почали стріляти з пістолетів, я так дременув, що не зупинявся три милі. А тепер прийшов, бо хочу все ж дізнатися, що сталось; і прийшов перед світанком, щоб не нарватися на цих дияволів, навіть якщо вони мертві.

— Бідолашний, дісталося тобі цієї ночі! Вигляд у тебе зовсім змучений. Ну, нічого! Ось ліжко, як поснідаєш, так і лягай… Ні, хлопче, вони не вбиті, й це дуже прикро. Бачиш, ми знали, де їх шукати, з твоїх слів; підкралися до них близенько, а на доріжці темно, хоч у око стрель. Зупинилися кроків, може, за п’ятнадцять. І раптом захотілося мені чхнути! От халепа! Як уже я старався стриматися, та нічого не вийшло — чхнув щосили! А йшов я попереду з пістолетом напоготові. Тільки-но чхнув, негідники шмигнули в кущі, тільки гілки затріщали, а я кричу своїм: «Стріляйте, хлопці!». Сам почав стріляти в той бік, куди вони побігли, і хлопці мої теж. Ті поганці кинулись тікати лісом, ми за ними. Здається, ми не зачепили жодного. Вони обидва зробили по вистрілу — і теж промазали. Коли їхні кроки стихли, ми припинили погоню, спустилися з гори і розбудили поліцейських. Ті зібрали людей і оточили берег, а коли розвидниться, шериф зі своїми людьми обшукає ліс. Мої хлопці теж підуть з ними. Добре було б знати, які ці шахраї на вигляд, це б нам дуже допомогло. Але ж ти їх, певно, не роздивився у темряві?

— Ні, я їх побачив ще в місті й пішов за ними.

— Чудово! То опиши їх нам, опиши, мій хлопчику!

— Один — це старий глухонімий іспанець, який кілька разів з’являвся в місті, а другий — волоцюга, весь у лахмітті, страшна така пика…

— Досить, хлопче, цих ми знаємо! Я сам на них якось наткнувся в лісі поблизу будинку вдови Дуглас; вони втекли, щойно мене побачили… Ну, хлопці, гайда до шерифа, поснідаєте потім!

Сини валлійця одразу попрямували до виходу. Гек схопився й кинувся за ними:

— Будь ласка, не кажіть нікому, що це я їх бачив!

— Гаразд, якщо ти так хочеш, але ж це лише робить тобі честь.

— Ой, ні, не треба! Заради Бога, ні слова! Коли юнаки пішли, старий валлієць сказав:

— Вони нікому не скажуть, і я теж. А чому ти не хочеш, щоб про це знали?

Гек не захотів пояснювати, він лише повторював, що про одного з цих волоцюг він надто багато знає й не хоче, щоб той знав, що він знає, а якщо він дізнається, то точно вб’є його.

Старий ще раз пообіцяв мовчати, але поцікавився:

— А все ж таки, чому ти за ними пішов? Вони здалися тобі підозрілими, так?

Гек помовчав, намагаючись вигадати найбільш ухильну відповідь. Потім почав:

— Ну, як вам сказати, я ж і сам волоцюга, — принаймні так усі говорять, і я не можу цього заперечити. От я часом і не сплю вночі, все ходжу вулицями й думаю, як мені почати жити інакше. Так було й минулої ночі. Щось мені не спалося, і я пішов блукати вулицями, й усе думав та думав. Було вже, мабуть, опівночі. Проходжу я мимо старого цегельного складу, який неподалік від