Марк Твен - Пригоди Тома Сойєра

На кожному кроці по обидва боки відкривалися нові високі розщелини, значно вужчі за головну галерею. Печера Мак-Дугала була справжнім лабіринтом звивистих коридорів, які постійно перетиналися і не мали кінця-краю. Подейкували, що можна цілісінькі дні проблукати заплутаною мережею розщелин та провалів і не знайти виходу з печери, що можна спускатися все нижче та нижче, аж у глибінь землі, проте там чекало б те саме — лабіринт під лабіринтом, і так без кінця. Ніхто не знав усієї печери. Це було просто неможливо. Здебільшого всі бачили лише якусь її частину; далі заходити ніхто не наважувався. Том Сойєр знав печеру не гірше й не краще за інших.

Уся компанія пройшла головною галереєю близько трьох четвертих милі, а потім окремі гурти та пари почали звертати в бокові коридори, бігати похмурими переходами й лякати один одного, несподівано вискакуючи на перехрестях. Навіть у знайомій усім частині печери можна було втратити один одного з поля зору на цілих півгодини.

Поступово групи дітей почали вибігати до виходу; всі були веселі, закапані з ніг до голови салом зі свічок, вимазані глиною і дуже задоволені вдало проведеним днем. За веселощами час минув так непомітно — виявляється, вже вечоріло. Дзвін на пароплаві бемкав уже з півгодини. Його звуки здалися дітям також дуже романтичними, вони були чудовим завершенням цього радісного дня, сповненого незвичайними пригодами. Коли пароплавчик із своїм галасливим вантажем виплив на середину ріки, ніхто, крім капітана, не шкодував про згаяний час.

Гек уже стояв на своєму посту, коли вогні пароплавчика замиготіли навпроти причалу. З пароплава не було чути жодних звуків, бо ж молодь вгамувалась і притихла, як це зазвичай буває із дуже втомленими людьми. Спочатку Гек здивувався було: що то за пароплав і чому він не зупиняється біля причалу, але потім ці думки облишили його, бо він цілком зосередився на своїй справі. Темрява густішала, небо затягли хмари. Пробило десяту годину. Затих шум коліс, розкидані де-не-де вогники почали гаснути, перехожі на вулицях зустрічалися дедалі рідше. Містечко приготувалося до сну, залишивши маленького вартового наодинці з тишею та привидами. Пробило одинадцяту, і в трактирі погасли вогні; все оповила темрява. Гек чекав, як йому здавалося, нестерпно довго, але нічого не відбувалося. В його душу почали закрадатися сумніви. Чи варто взагалі чекати? Чи буде пуття з його вартування? Може, покинути все та завалитися спати?

Раптом він почув якийсь шум і відразу насторожився. Двері, що виходили в провулок, тихо прочинилися. Хлопчик кинувся за ріг цегляного складу. За хвилину повз нього швидко пройшли двоє чоловіків, один із них щось тримав під пахвою. Напевно, скриньку! Отже, вони планують перенести скарб. Що ж робити? Покликати Тома? Дурниці, за цей час вони встигнуть піти зі скринькою — і шукай вітру в полі. Краще піти за ними і вистежити; в такій темряві вони навряд чи його помітять. Гек вийшов зі своєї схованки і м’яко, наче кішка, ступаючи босими ногами, попрямував за волоцюгами, тримаючись на такій відстані, щоб весь час їх бачити.

Спочатку вони пройшли три квартали вулицею вздовж річки, потім повернули на стежку, яка вела на Кардіфський пагорб, й почали підніматися нею. Не спиняючись, вони проминули дім старого валлійця на схилі й продовжували підніматися вище. «Ага, — подумав Гек, — вони хочуть закопати скриньку в старій каменоломні». Але волоцюги й там не зупинились. Вони ішли далі до вершини, і раптом, повернувши на вузеньку стежинку поміж високих чагарників, одразу розчинилися в темряві. Гек наддав ходи і почав наздоганяти їх. Спочатку він біг, потім сповільнив крок — боявся, що наштовхнеться на переслідуваних; пройшов ще трошки, зупинився, прислухався: ані звуку, чути лише, як б’ється його серце. Ухкання сови долинуло з пагорба — поганий знак. Але кроків не було чути. Господи, невже все пропало? Гек уже збирався було накивати п’ятами, але раптом хтось кашлянув за кілька кроків від нього. Серце у хлопчика ледь із грудей не вискочило, але він пересилив свій страх і завмер на місці, тремтячи, наче в лихоманці; його тіло враз ослабло, і Гек злякався, що може впасти. Тепер він впізнав це місце: перед ним була загорожа, що оточувала садибу вдови Дуглас, а за кілька кроків — перелаз. «Ну що ж, — подумав Гек, — хай закопують тут, знайти буде неважко».

Потім почувся тихий голос, говорив індіанець Джо:

— Чорти б її вхопили! Може, в неї гості? Світло горить до глухої ночі.

— Я нічого не бачу.

Тепер говорив той обідранець, волоцюга, якого хлопчики бачили у старому будинку. Серце Гека похололо від жаху: так ось кому збирався помститися індіанець Джо! Першою думкою Гека було втекти. Але тут він згадав, що вдова Дуглас завжди була до нього добра, а ці люди, можливо, збираються її вбити. Значить, треба якомога швидше попередити вдову Дуглас. Але ні, у нього на це не вистачає духу, й ніколи не вистачить, адже вони можуть його помітити і схопити. Все це, і не лише це, промайнуло в нього в голові за коротеньку мить між словами волоцюги та відповіддю індіанця Джо:

— Тобі кущі заважають. Посунься сюди… Тепер бачиш, чи як?

— Ага. Ну, точно, в неї гості. Облиш ти цю затію!

— Та ти що! Облишити, коли я їду звідси назавжди? Облишити, коли, може, іншої нагоди більше не трапиться? Нізащо! Ще раз тобі повторюю: мені наплювати на її гроші, можеш їх забрати собі. А от чоловік її скривдив мене… не раз кривдив; він мене запроторив до в’язниці за бродяжництво, коли був суддею. Та це ще не все, ні, не все! Це ще дрібниці! Він велів мене відшмагати! Так, відшмагати мене батогом на вулиці перед в’язницею, як негра! І все місто бачило це! Відшмагати мене, розумієш?… Він мене перехитрив — помер. Але вона мені за це заплатить!

— Не вбивай її! Не треба!

— Не вбивати? А хто тобі сказав, що я хочу її вбити? Його я вбив би, а її не збираюсь. Коли хочуть помститися жінці, її не вбивають — це ні до чого! Її спотворюють, рвуть ніздрі, обрубують вуха, як свині!

— Господи, але це ж…

— А тебе не питають! Заткнись, доки цілий! Я прив’яжу її до ліжка. Якщо стече кров’ю й помре, я тут ні до чого. Плакати не буду. А ти, приятелю, мені допоможеш, того я тебе й узяв, що мені одному не впоратися. Якщо ж будеш огинатися — приб’ю! Дійшло? А якщо доведеться тебе вбити, то заодно і її пристукну. Тоді