Марк Твен - Пригоди Тома Сойєра

трактиру, став біля стіни й задумався… І раптом бачу — біжать двоє людей і несуть щось під пахвою. «Певно, — думаю, — крадене». Один із них курив, а другий попросив вогнику; вони зупинилися просто переді мною, сигари освітили їхні обличчя, і тоді я одразу впізнав, що високий — глухонімий іспанець із пластиром на оці та сивими бакенбардами, а другий — той голодранець у лахмітті.

— Невже ти навіть лахміття роздивився при світлі сигари?

Гек на якусь мить збентежився. Потім знову взявся пояснювати:

— Ну, не знаю, як, але таки роздивився.

— Потім вони пішли, а ти за ними?

— А я за ними. Так і було. Хотів подивитися, що вони затіяли, — дуже вже вони скрадалися, наче злодії. Я дійшов за ними до огорожі будинку вдови, зачаївся в темряві й почув, як голодранець заступався за вдову, а іспанець клявся, що покалічить її, — я ж вам усе розказав.

— Як? Глухонімий усе це казав?

Гек знову зробив страшну помилку. Він всіляко намагався, щоб старому і в голову не прийшло, хто насправді цей «іспанець», та все ж язик підвів його попри всі намагання. Він спробував якось викрутитись, але старий не спускав із нього очей, і Гек заплутувався все більше. Нарешті валлієць сказав:

— Ти мене не бійся, хлопче. Я тобі нічого поганого не зроблю. Навпаки, захищатиму тебе, так, захищатиму! Цей іспанець зовсім не глухонімий. Ти випадково проговорився, і вже тепер цього не заперечиш. Ти щось знаєш про цього іспанця і хочеш це приховати. Даремно ти мені не довіряєш. Не бійся, я тебе не викажу.

Гек подивився в чесні очі старого, а тоді нахилився і прошепотів йому на вухо:

— Це зовсім не іспанець — це індіанець Джо! Валлієць аж підскочив на стільці.

— Ну, тепер усе ясно, тепер я розумію. Коли ти говорив про вирвані ніздрі та обрубані вуха, я вже вирішив, що ти сам це придумав, для красного слівця, бо ж білі такого не робитимуть. Але індіанець — це, звісно, зовсім інша справа!

За сніданком розмова тривала. Старий сказав між іншим, що перш ніж повертатись додому, він із синами запалив ліхтар і оглянув перелаз і землю навколо — чи нема де слідів крові. Жодних слідів не було, проте вони підібрали великий вузол із…

— З чим?!

Якби слова були блискавкою, то й тоді вони не могли б швидше зірватися із побілілих губ Гека. Широко розплющеними очима він дивився на старого й майже не дихав, очікуючи на відповідь. Валлієць, у свою чергу, теж пильно подивився на хлопчика: три секунди… п’ять секунд… десять, і лише тоді закінчив фразу:

— Із злодійськими інструментами… Та що з тобою таке?

Гек відкинувся на спинку стільця й перевів подих. Він відчув глибоку, невимовну радість. Валлієць подивився на нього уважно і з цікавістю, а потім сказав:

— Так, зі злодійськими інструментами. Тобі, здається, від цього полегшало? Чому ти так стривожився? Що, по-твоєму, ми мали знайти?

Гек знову потрапив у глухий кут. Старий не зводив з нього допитливого погляду. Хлопчик віддав би все на світі, аби придумати, як викрутитись, але нічого не спадало на думку, а погляд проникав у саму душу. Обдумувати не було коли, і він ляпнув перше, що спало на думку. Ледь чутно Гек промимрив:

— Може, підручники для недільної школи?

Бідолашний Гек був дуже знічений і навіть не міг усміхнутися, зате старий зареготав від душі, аж уся його кремезна фігура затрусилася з голови до п’ят, а насміявшись вдосталь, сказав, що такий здоровий сміх не гірший за гроші в кишені, бо не треба буде витрачатись на лікаря. Тоді додав:

— Бідолаха, ти такий замучений і блідий! Ти, певно, погано себе почуваєш, того й мелеш дурниці. Та нічого, це мине. Відпочинеш, виспишся, і все як рукою зніме.

Гекові було прикро, що він виявився таким телепнем і виказав підозріле хвилювання, адже він ще біля загорожі із розмови зловмисників зрозумів, що у вузлі, який вони принести з собою, скарбу не було. Та все-таки це були тільки його міркування, а не впевненість, — ось чому розповідь про знахідку так його схвилювала. Але загалом він навіть зрадів, що так сталось: тепер, коли він знав напевне, що у вузлі був не скарб, хлопчикові відлягло від серця, і душа його нарешті заспокоїлась. Усе складалося якнайліпше: скарб, певно, досі лежить у номері другому, волоцюг сьогодні ж зловлять і посадять у в’язницю, і вони з Томом цієї ж ночі підуть і заберуть усе золото без жодних перешкод, страхів та мороки.

Тільки-но вони закінчили снідати, як у двері постукали. Гек швидко заховався: він не хотів, щоб хтось пов’язував його присутність із подіями минулої ночі. Валлієць відчинив двері кільком дамам та джентльменам, серед яких була і вдова Дуглас, і помітив, що на пагорб піднімаються групи жителів міста — подивитися на місце подій. Отже, новина вже облетіла все місто.

Валлійцю довелося розказати гостям про все, що трапилось уночі. Вдова почала дякувати йому за те, що він врятував їй життя.

— Не варто дякувати, пані! Є інша людина, якій ви, певно, зобов’язані більше, ніж мені та моїм хлопцям, але вона не дозволяє мені назвати її ім’я. Якби не ця людина, ми б узагалі не втрутились.

Звісно, ці слова викликали таку зацікавленість, що навіть головна подія відійшла на другий план. Гостям кортіло дізнатися, хто ця людина, але валлієць відмовився розкрити таємницю, тож незабаром їхня цікавість передалась усьому місту. Після того, як гості дізналися про решту подробиць, вдова сказала:

— Я заснула, читаючи в ліжку, й нічого не чула. Чому ж ви не прийшли та не розбудили мене?

— Вирішили, що не варто. Волоцюги навряд чи збиралися повернутися, — без інструментів вони все одно не змогли б потрапити до будинку, то навіщо ж було вас будити та лякати до смерті? Мої троє негрів сторожили ваш дім до самого ранку. Ось тільки-но повернулися.

Прийшли нові гості, й валлієць битих дві години розказував та переказував всю історію з самого початку.

Того ранку з нагоди канікул у недільній школі не було занять, однак усі жителі міста з самого ранку зібралися до церкви. Всюди тільки й говорили про страшну нічну подію. Всі вже знали, що поліція досі не знайшла зловмисників.

Після проповіді жінка судді Тетчера наздогнала місіс Гарпер, яка просувалася разом з натовпом до виходу, і сказала:

— Невже моя Беккі проспить цілісінький день? Я так і думала, що вона страшенно натомиться.

— Ваша Беккі?

— Так. Хіба ж